Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

— А я їх не вибираю.

— Між іншим, це помітно. А щодо директорського крісла, то, одверто кажучи, я сподіваюся в ньому залишитися. Воно мені ще не обридло…

— Маю величезний сумнів… — почав Ігнатьєв.

— А я не маю, — перебив його Боровик.

Марія Іванівна знову глянула на обох, ніби порівнюючи або оцінюючи.

— Ну, годі сперечатися, а то ви ще поб’єтеся, чого доброго. — Рухом руки, повільно опущеної на стіл, вона поклала край усім можливим особистим розмовам. — Перед нами зараз найголовніше завдання — точно і повно визначити всі, я це підкреслюю, всі причини вибуху, а не тільки ті, які вже зараз зрозумілі. Це наше найголовніше завдання.

Ігнатьєв знову сів на диван і розпачливо розвів руками.

— А коли визначите, будете зразу ж новий дослід ставити?

— Спочатку все визначимо, а там зробимо повторний дослід. Відступати нам, по-перше, пізно, а по-друге, немає підстав. Ніякісіньких підстав.

— Абсолютно правильно, — схвалив Боровик.

Ігнатьєв знову пересів до столу. В усіх його поривчастих нервових метаннях по директорському кабінету було щось істеричне, розпачливе, мало не трагічне. Боровик подумав, що зараз важко визначити, як буде поводитись Ігнатьєв наступної миті — зарегочеться чи заплаче.

— Не дозволю я вам більше експериментувати з моїм винаходом, — вигукнув Ігнатьєв. — Я його хазяїн! Зрозуміли ви? Я! Я маю право заборонити!

— Я вже тобі поясняв, «хазяїне», — іронічно відповів Боровик, — що цей винахід є справою честі всього нашого заводу. А хто хазяїн, це вже хай наступні покоління досліджують.

— Я не маю наміру чекати наступних поколінь. Я хазяїн винаходу і забороняю все! Зрозуміло? Забороняю.

Басова дуже уважно подивилася на нього, помовчала, щось обмірковуючи, ніби з боку на бік обертаючи і розглядаючи самого Ігнатьєва. Вона хотіла все збагнути і продумати, не поспішаючи з висновком, щоб не помилитись, бо помилку у ставленні до людини вважала найважчою.

— Я тебе, Ігнатьєв, добре розумію, — заговорила вона. — Всі почуття твої розумію, хоч скажу щиро, захоплення чи поваги вони у мене, пробач, не викликають. Але людей треба сприймати такими, як вони є, а не вигаданими, не такими, якими тобі хочеться, щоб вони були. Отже, доведеться нам з тобою працювати, незважаючи на те, подобаємося ми одне одному чи навпаки. Це вже ваги не має, робота всіх помирить. Твоє бажання ще довгі роки над винаходом попрацювати я теж розумію. Дала б я тобі ці чотири роки, але вже сказано — нема їх у нас. Тихого життя можна не сподіватися, це я напевне пообіцяти можу… От недавно в газеті товаришка одна моя, Ганна Кирилівна Малахова, дуже хороші слова написала: «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор — час». Неповоротний. Подумай про це слово. Для нас, — у нашому світовому змаганні з дюпонами, виграти час — означає виграти все. А ти чотири роки просиш.

— Ну, звичайно, — відповів Ігнатьєв, — дружина прокурора може писати в газеті все, що завгодно. Її до відповідальності ніхто не притягне. А от коли нам з вами до слідчого йти доведеться, то отакими статтями виправдатися не вдасться.

— Статтями виправдуватися ніхто і не буде. Ділами тільки свою правоту можна довести. А стаття, як не кажи, розумна. Все швидко можна відновити: розвалену стіну, апаратуру, прилади, а от коли час втратимо, то його вже ніяким чудом не повернеш, не надолужиш. Тут Малахова тисячу разів права. Ну, де ж та Зойка? За смертю її тільки посилати.

Хвилину в кабінеті тривала тиша. Всі троє думали про одне і те ж, але по-різному, і від того здавалося, ніби між ними повисла неприязнь. Сонце вже котилося до горизонту. Промені його сягали м’якого килима, чітко окреслюючи на ньому світлі прямокутники. Кабінет сповнився тишею. За стінами його, десь отут, зовсім близько, перегукувалися на рейках біля коксових батарей електровози, чулося шипіння випущеної пари; прозорий їдкуватий димок плив над усім заводом, і вся ця звична і знайома музика створювала атмосферу спокою, цілковитої надійності і правильності всього, що відбувається на світі.

Коли Зоя Василенко зайшла до кабінету, несучи в руках цілий сувій синьок, двері навіть не рипнули. Обережно, навшпиньках, боячись порушити тишу чи привернути до себе увагу, вона підійшла до столу і поклала перед Басовою креслення. За хвилини відсутності щось різко змінилося в її обличчі. Стало воно розгубленим, переляканим, очі дивились вниз, ніби чимсь важко перед усіма завинила Зоя Василенко.

— Пробачте, затрималася трохи. Прошу, ось креслення.

Після того вона відійшла в найдальший куточок кабінету, сіла в крісло, зіщулилася, наче хотіла стати зовсім непомітною чи взагалі зникнути. Між нею і столом Басової лежала прозора запона сонячного світла, і саме за нею сховалась дівчина.

Басова розгорнула перед собою на столі широченні аркуші креслень і посміхнулася. Всі вагання зникли. Тут, біля креслень, вона почувала себе, як риба в воді, це була її стихія, її робота, тут для неї не було незрозумілих явищ, і вона в ці хвилини почувала себе всевладною господинею найскладніших хімічних процесів.

Інженери теж потяглися до креслень. У кожного з них уже з’явились нові, ще не перевірені думки і припущення, і хотілося переконатися в їхній правильності або назавжди відкинути їх. Великі аркуші самі собою звивалися в рурки,