Борис Левандовський - Байки проти ночі

три дні тому в їхньому цеху, куди його влаштував наш дядько, — як одному легковажному бідоласі верстат відітнув кисть руки. І вона, ще якийсь час продовжуючи пульсувати темною кров’ю і стискати пальці, валялася на підлозі поряд із тим верстатом. Після кожної моторошної подробиці брат зловісно посміхався. Тільки тепер я думаю, що це він того дня здавався мені таким великим і дорослим, а насправді йому було лише сімнадцять, і душею він переживав побачене майже так само, як міг би й я в свої сім. Адже мені теж уже було сімнадцять.

— Ну й крові ж натекло, як на бойні, — він знову подарував мені посмішку злого пірата, дивлячись з-під лоба й підпалюючи сигарету.

Не пам’ятаю, щоб Діма хоч колись просив мене не виказувати його мамі. Вперше я застукав його із сигаретою ще років зо два тому вдома на балконі. Жодних домовленостей. Це навіть не обговорювалося, я просто мовчав і все, а Діма наче й не чекав від мене іншого. Після його першої невдалої спроби вступити до військового училища й повернення до Львова тема закрилася сама по собі.

Прийшов наш рейсовий.

Потім ми тридцять хвилин добиралися до міста, щоб пересісти вже на інший автобус, який їхав за маршрутом № 15 і підвозив нас майже до самого будинку.

Дорогою я міркував про свою недавню зустріч з Дощовим Чоловіком, і мої думки, зрештою, переключилися на батька.

Кажуть, дитяча пам’ять недовга, але це не так, я знаю. Ким би або чим би не було те, що я бачив біля футбольного поля, воно використало образ батька як принаду. Чого йому треба — від мене, від Рената, від інших? Я був дуже наляканий. Але тоді, біля крайки поля, я раптом відчув сильне бажання взятися за цю руку й дозволити їй повести себе у вабливу невідомість. Мені ж бо завжди хотілося бачити свого батька таким, як та людина, — уважним і… тверезим. Але водночас, немов у якомусь жорстокому протиставленні, ніби ніколи й не траплялися світлі моменти, ця рука найсильніше тримала лиху пам’ять про нього. Про ті дні, коли він бував особливо жахливим… От у нападі раптової безпричинної люті батько вщент розколює чашку об голову Діми за обіднім столом… Його п’яний погрозливий рик, коли він ламав вхідні двері серед ночі, після того, як мама відмовилася впустити його до хати… І вже її крик, коли батько, таки увірвавшись, ламав їй ребра, відриваючи від підлоги, у страшних лещатах своїх величезних рук… Іноді я залишався з ним, п’яним як чіп, удома наодинці. Сумніваюся, щоб він мене колись серйозно бив, надто малим я був ще для цього. Але навіть п'яти-чи шестирічним мізкам ясно — особливо, якщо твій батько алкоголік, особливо, коли не раз бачив, як він утрачає контроль над собою, — тут і до лиха недалеко. Не знаю, скільки разів мені доводилося стояти однією ногою за тією небезпечною межею під час його дивних ігор, коли ми залишалися вдвох. Хоча, насправді, хочеться думати, що ми ніколи не підходили до неї по-справжньому близько. Мені тільки залишається сподіватися на це і, може, на щастя, не знати напевне. Він повз по квартирі на чотирьох і дико ревів, зображаючи лише йому відомого звіра, але точно не зайця, а я метушився від жаху, намагаючись хоч десь сховатися раніше ніж він мене знайде. Найчастіше я забігав до нашої з Дімою кімнати й ховався в куток за дверима, тому що затишних місць у квартирі майже не було. А Повзуча істота з хрипким ричанням — а саме на неї перетворився тато — давно вже вивчила їх усі; вона впевнено підбиралася до мене все ближче і ближче. Двері кімнати — з мутним склом, через яке я бачив темний силует, що розгойдувався, наче плив над підлогою. Втиснутий жахом у стіну, я знав, що й він може бачити мене, але ще сподівався, що істота цього разу не помітить, пройде мимо або заверне в інший бік. Поруч зі мною була стара валіза без кришки, де зберігалися всі мої іграшки. Звідтіля виглядала голова жовтої пластмасової рибини, що вирячувала в мій бік одне випукле око з чорною зіницею, яке ковзало під склом, якщо поворухнути. Риба дивилася на мене так, немов от-от збиралась закричати: «Та ось же він! Тут! Попався! Тобі кінець, маленький негіднику!» Те, що недавно було моїм батьком, уже вповзало до кімнати. Я мовчки ковтав сльози, боячись себе виказати, й постійно поглядав на рибу. Кругла зіниця-ґудзик свердлила мене з ненавистю й радістю. Істота, яка зараз прямо за дверима, вже знала, де я, але не квапилася. Вона більше не ричала, завмирала на якусь довгу-предовгу мить, наче принюхувалась до повітря, а потім починала повільно просовувати голову в двері. Але я дивився на рибу, наче загіпнотизований її поглядом, — у це мертве опукле око. А істота все ближчала і ближчала…

Я й досі бачу це бісове око.

* * *

Щоразу, повертаючись з лікарні додому (тепер можна додати ще й санаторій), я мав те саме відчуття: незважаючи на свій малюсінький зріст, мені здавалося, що стеля квартири, сплющуючи весь видимий простір, нависає над самою моєю маківкою. Але, як правило, за годину-дві це відчуття починало поступово щезати.

Відчуваючи цей давній і вже звичний синдром «низьких стель», я, можна сказати, з порогу кинувся до бобинного магнітофона «Романтик-3», щоб включити свої улюблені записи. Здорово було знову опинитися вдома. Точніше навіть — це було кльово! Але мене осмикнули, примусили вимити руки й посадили за стіл — мама точно розрахувала час нашого з Дімою приїзду й уже розігріла вечерю. Поки ми їли (у «Супутнику» годували непогано, але їдальня скрізь залишалася їдальнею і, звичайно, не могла конкурувати з маминими стравами; та й узагалі, хіба можна порівнювати несумісні поняття?), я коротко описав, як провів тиждень у санаторії. Мама, звісно, й так була в курсі: ми разів зо два говорили з нею по телефону, і без сумнівів, як мінімум, іще один раз вона телефонувала директрисі.

Завершивши трапезу першим, Діма