Жозеф Анрі Роні-старший - На нові землі

в джунглі, де сяйво місяця яшмою розливалось по землі. Страшний запах хижака розбудив травоїдних у їхніх лігвах. Все тікало в глибокі схованки та на дерева. Тварини, що жили табунами, якось заздалегідь дізналися про небезпеку. Серед виру життя лев-велетень був як у пустелі... Тонкі відчуття, хитрощі, прудкість і спритність слабших тварин чинили опір могутньому тілу. Одним ударом лапи він міг убити дикого осла, сайгака, кабана, антилопу; одним стрибком клав на землю коня чи навіть лося. Але ж вони вміли ховатись у гущавині чи втікати... Велетня рятувало тільки те, що завдяки своїй численності вони забирались у всі куточки степу, сельви[10] і джунглів.

Проте хижак часто повертався на світанку до скелястої стіни голодний, стомлений чеканням та марними зусиллями.

Цієї ночі він довго не міг натрапити на оленя чи антилопу. Почувши його важкий гострий запах, до якого ще домішувався легкий запах людей, травоїди тікали світ за очі.

Нарешті він засів на узліссі коло болота. Велетенські квіти видихали міцні пахощі, земля одгонила мускусом і гниллю. Мисливці розділились і також поховались, один в очереті, другий у бамбуковім гайку. Все повтікало. Величезні жаби ревли, як довгоморді крокодили; здалеку долинав тупіт табуна; на своїх волохатих крилах гасала сова. Потім з’явився кабан і почав рити іклами землю...

Це був гладкий звір з товстою шиєю, на тонких ніжках. Він ішов роздратований, важко сопучи й рикаючи. Він знав свою силу. Тупа відвага сповнювала його тіло, вкрите сірою щетиною. Від нього тікали леопарди. Він не звертав уваги на гієн, розгонив вовків та собак і ставав до бою з левом, коли не можна було втекти або, коли якась рана псувала йому настрій. Свідомість того, що він упорається з усіма, хто попаде в скрутне становище, присипляла його обережність.

Кабан набрів на очерет, де ховався Зур, і раптом, відчувши запах людини, зупинився. Цей запах нагадував йому гібона і резуса, яких він ніколи не боявся. Він тільки рикнув і повернув до бамбуків. Тоді, щоб нагнати його на лева-велетня, Аун вигукнув бойовий клич, а син Землі зразу ж його повторив. Кабан відступив, але не з переляку — з обережності. Пастка може бути в кожній невідомій речі: ні резус, ні гібон не мали такого дивного голосу. Почувши цей голос вдруге, кабан побіг просто на засідку хижака. Плигнуло велетенське тіло. Кабан люто наставив свої ікла, але звір, що насів на нього, важив з доброго буйвола. Кабан поточився. Сталеві ікла вгрузли йому в горло; цівкою ударила кров, вирвалось передсмертне хрипіння з пащі, і тварина повалилась у траву.

Коли здобич була вже в печері, Ауну захотілось переконатися, чи остаточно зміцніла спілка. Він узяв сокиру і відрубав кабаняче стегно. Хижак дозволив йому це зробити.

Люди зрозуміли, що їхня сила дорівнювала тепер силі цілої орди.

Не один раз полювали вони з хижаком. Часто заходили дуже далеко від лігва, бо здобич трималась все далі від страшного господаря скель. Серце Ауна билось неспокійно. Він поривався до нових походів, нетерпляча цікавість мучила його. Якось вранці він сказав Зурові:

— Добре було б нам побачити ще й інші землі для полювання... Восени звідси, мабуть, піде багато звірів. Чи помандрує зі мною Зур далі, за лігво тигрів?

Зур ніколи не відмовлявся від подорожей зі своїм товаришем. Хоч його цікавість і не була така неспокійна, як в Ауна, вона була досить гостра, і до того ж її викликала молодість.

— Ми підемо подивитись на землі, куди тече річка, — відповів Зур.

Вони вигострили зброю, накоптили сушеного м’яса, напекли їстівного коріння і вирушили в подорож, коли величезне, червоніше за сурик, сонце ледве вихопилося з-за другого берега. Зур залишав печеру з сумом. Тут була повна безпека і багато їжі. Тут він уклав спілку з хижаком-велетнем. Але мандрівна вдача Ауна тягла його до недосліджених земель...

До півдня і після сну, якого вимагала нестерпна спека, вони йшли без тривоги. Завдяки пильному оку й гострому нюхові Ауна плазунів помічали заздалегідь; хижаки спали, і тільки комахи турбували мандрівників. Набридливо дзижчали червоноголові мухи, що міріадами летіли на запах м’яса; в холодку допікали комарі з гострими жалами; треба було берегтися також великих шершнів, півдюжини яких могли вбити людину. Відпочинки робили подалі від термінових гнізд.

Було вже пізно, коли вони досягли місця злиття річок. Аун знав річку, бо вже не раз переходив її. Повз величезні валуни він вивів Зура туди, де полювали тигри. Тут було страшно. Лев цілий день сидить у своїм барлозі, як і люди, він знаходить собі притулок і завжди повертається в нього. А тигр увесь час нишпорить по місцевості. Лігво у нього тимчасове, і вибір його залежить від умов полювання та блукань. Він пристосовується і до таких місць, що викликають огиду інших хижаків. Отже, людина не може передбачати його мандрівок і не знає, куди йти, щоб уникнути з ним зустрічі...

Уламр і син Землі йшли на деякій відстані один від одного, щоб розширити поле свого зору. Спочатку їм допомагала присутність травоїдних: ні сайгаки, ні бики, ні лосі, ні антилопи не паслись би по сусідству з тиграми. Коли ж навколо них стало пусто, мандрівників охопила тривога. Це була мішана місцевість. Тут ліси часто переходили в широкі галявини, луки й болотяні пустки, громадились заростями бамбуків і пальмами. Аун вирішив, що краще повернути до річки, бо на ній була безліч островів. Береги ставали дедалі мертвими, тоді як у воді