Жозеф Анрі Роні-старший - На нові землі

Вони думали про це, коли блукали біля річки чи відпочивали в базальтовій схованці. Жахлива спека палила сухі землі і дарувала безмежне життя вологим. Тільки коли-не-коли на рівнині з’являвся і швидко зникав якийсь боязкий звір. Орли й соколи поховались. Журавлі й чаплі зникли. Чулось тільки пирхання гіпопотамів, що поринали під воду, та серед водяних квітів видно було заціпенілого довгомордого крокодила.

Десь опівдні Аун і Зур поснули, а після спочинку посідали на карнизі, віддавшись солодким мріям. Розпечена скеля холола в міру того, як збільшувалась тінь від неї. Повіяв легенький вітерець, пестячи голі груди юнаків. Вони відчували в собі багато такого, чого не могли висловити. Тут була радість молодої сили і ситого життя, раптовий сум від згадки про залишену далеко орду; пригоди на полюванні, похід уламрів на південний захід, гора і підземна річка, палкі враження від невідомої землі.

Заплющивши очі, Аун знову бачить собак, гієн і вовків перед яскравим вогнищем; махайродуса, що жере носорога, і себе, що вбиває червоного звіра, його серце калатає, радість перемоги вирує в ньому, як річка; бажання нових перемог напружує всі м’язи уламра. А тимчасом спливають нові картини: леви кружляють навколо ліанового притулку, прамамути топчуть землю, пітон ковтає сайгака... Ті ж видіння переслідують і Зура, тільки вони набирають інших форм і інших відтінків. Зур думає переважно про лева-велетня. Аун теж думає про нього, і йому кортить, щоб швидше починало смеркатись.

Коли сонце почервоніло, вони пішли в глиб печери. Хижак уже не спав; він знову заходився біля туші антилопи і вигризав її плече.

— Ходімо до нього! — сказав Аун.

Син Землі скорився бажанню уламра. Його мужність зростала не так хутко, як у товариша, але коли він щось вирішував, то готовий був ризикувати своїм життям не менше, ніж Аун.

Мандрівники вийшли на карниз, потім спустились до підніжжя скелястої стіни.

З водопою повертались на ночівлю табуни; нестерпно верещали папуги, а під пальмами плигав гібон.

Перед самим заходом сонця Аун і Зур, обійшовши скелі, зупинились перед печерою.

Аун сказав:

— Я піду перший.

Це була його звичка — в разі небезпеки закривати своїми грудьми Зура. Але на цей раз Зур заперечив:

— Печерний лев знає мене краще... Я мушу стати між ним і Ауном.

Ці двоє людей жили у повній згоді. Кожен поважав якості іншого і використовував їх для загальної безпеки. Аун збагнув, що Зур має рацію.

— Іди! — сказав він.

Аун тримав у лівій руці дрючок, а в правій найміцніший спис. В цю хвилину він бачив небезпеку краще, ніж син Землі. Вони перезирнулись. На базальтовій вершині орел здіймав войовничий клекіт; ущелиною бігло шість сполоханих велетенських лосів. Зур тихо рушив; його постать промайнула в чорному отворі й зникла. Він знову опинився віч-на-віч з могутнім звіром. Хижак кинув гризти антилопу і зеленими очима зміряв Людину-без-плечей. Зур тихо сказав:

— Люди прийшли відновити спілку!.. Прийде час дощів, коли здобичі поменшає і її стане важче ловити. Тоді печерному леву стане в пригоді хитрість Ауна і Зура!

Хижак-велетень примружив і знову розкрив очі, а потім, неохоче підвівшись, підійшов до людини, його голова торкнулась плеча Зура, і Зур поклав руку на шорстку гриву. Найстрашніші звірі, коли до них доторкнутись, почувають довір’я. В грудях сина Землі більше не було страху. Він кілька разів повторив свій жест і навіть легко погладив звіра по спині. Хижак стояв нерухомо і спокійно дихав...

Зур не наважувався покликати свого товариша. Біля входу з’явилася тінь. Це був Аун, який все ще тримав напоготові дрючок і спис. Велетень-хижак затамував подих і повернув до входу свою тупу морду. Заблищали зуби, шкіра на лобі зморщилась, м’язи напружились, в очах спалахнули зелені вогники...

— Аун теж спільник печерного лева! — тихо сказала Людина-без-плечей. — Аун і Зур живуть разом у верхній печері...

Страховище підскочило. Уламр стиснув дрючок, але Зур став перед товаришем, і могутні груди перестали хвилюватися. Спілку було укладено.

Люди приходили щодня. Хижак звик до них і радів їхній присутності. Постійна самотність набридла йому. Він був молодий і від народження аж до останньої осені жив у товаристві собі подібних. У пониззі річки, на березі озера, він жив у лігві зі своєю левицею, його діти починали вже полювати. Та одної ночі озеро вийшло з берегів. Над чагарником ревіла вода, ураган ламав дерева. Бурхлива повінь знищила матір і дітей, лева ж підхопила разом з великими деревами і викинула на нову землю...

Старе лігво лишалося під водою всю осінь. Хижак старанно й уперто шукав його. В шумі осінніх дощів було чути рик лева, що скликав сім’ю. Дуже невиразно поставали живі спогади... Минуло чимало днів. Лев-велетень знайшов скелясту стіну і в ній захисток від небесних водопадів. Його сушив чорний сум. Прокидаючись, звір обнюхував печеру, а коли приносив здобич, то озирався навколо себе, немовби шукаючи тих, хто ще недавно гриз її разом з ним. Згодом спогади поблякли й розвіялись. Він звик до того, що поруч не було запаху іншої істоти, але не зміг позбутися самотності...

Одного вечора Аун і Зур пішли разом з ним на полювання. Всі троє попрямували