Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

— А в мене дві дочки!

— Мамо, припиніть! Вуха в’януть! — озвалися дівчата.

— Так, мавчала б ти! Бо станеш бабусею, не ставши тещею, — озвався Тихонович.

— І ви, тату, закрийте рота! Стуліть пельку, як кажуть у нас в Україні! Зараз зовсім інший час! — продовжила якісь давні сімейні розбори Оля.

Тихонович знову налив по чарці.

— А вам не наллю, — з удаваною люттю гукнув він на дочок.

— А нам і не треба вашого самжене, — вигукнула Оля, котра, як було видно, полюбляла перечити всім поспіль.

Після того, як Євген пообідав у домі Співочої тещі, жінки стали менше бувати в нього, хоча продукти в нього все одно не переводились. Зате в нього почали бувати Таня й Оля. Дівчата приходили вдвох, і їхнє товариство було приємніше за візити Жінки Овочевої й Тої, яка носить молоко. Загалом, стало краще. Очевидно, ті жінки відступилися, мовляв, перемогла Співоча теща. Мій Боже, думав він, мені сватають котрусь із цих дуреп! Це саме те, що мені потрібно після інтелектуалки Лади! Тільки котру обрати? Оля, хоча і бридкого характеру, але й на порядок сексуальніша. А Таня ще зовсім малолітка.

Час спливав хутко, от уже й серпень добіг середини. Як швидко минає час, а надто влітку! Настали дощові дні. Генералів дім здригався від злив, і це було добре, бо ініціювало нетутешні відчуття. Він сидів без хліба, але в нього були картопля й діжечка хрумких огірків, яку йому привіз Тихонович на возі. Були сало й цибуля. Були закрутки в підвалі, недавно він відкрив банку торішніх помідорів, бо, як йому повторили не один раз, цього літа в Ірівці помідорів не буде. Також у нього було кілька плиток шоколаду й генералів коньяк. Хай дощ і далі йде, поки в нього є запаси.

Вечорами дощ стукотів особливо змістовно, передаючи послання, яке, здавалося, він зможе почати розшифровувати, якщо зосередиться й повністю викине з голови побутові справи. Він раптом наново прожив забутий, нічим не примітний відтинок свого життя, коли батько відвіз його, восьми- чи дев’ятирічного хлопчика з матір’ю до будинку відпочинку в Київській області, і тут розпочалися дощі, такі, як зараз.

— Приїхали відпочивати! — сміялася мати. — Ходити на річку, лежати на сонечку!

Додому вони не поїхали, бігали під дощем до їдальні, а решту часу сиділи у своїй кімнаті й слухали шум дощу. Мати щось читала й майже не спілкувалася з ним, через що він зараз, згадавши ті дні, відчув до неї запізнілу вдячність. Бо саме тоді він уперше почав думати про сенс буття. Думати із задоволенням, мало не входячи в екстаз від роздумів про те, чому сипле дощ і чому йому так несподівано добре дивитися на мокрий дикий виноград, який обплітав убогу веранду сусіднього корпусу будинку відпочинку, на який виходили вікна їхньої кімнати. А от перед його очима вхід до комори, оповитий диким виноградом. Він лише зараз помітив дивну архітектуру тої споруди, на яку він дивиться з вікна вже давно. Який дивний фронтон надбудовано над обшитими металом дверима до приміщення, де зберігається його картопля!

Ввечері, хоча дощ і не припинився, прийшов Володя. Спершу Євген був не радий гостю, бо почав заглиблено читати «Ессе homo». Але він не міг завертати молодого лікаря додому назад під дощем. Він знав, що Володя зі своєю хворою матір’ю живе в маленькому будиночку на протилежному кінці села, неподалік від сімейства Співочої тещі. Тож запросив його до вітальні, як і бувало, дістав пляшку коньяку й шоколад. Чого він ішов до мене під таким дощем? Скучив за нашими вечірніми розмовами?

Після першої чарки Євгенові знову стало добре з Володею. Молодий лікар вирішив, що настав час відкрити генераловому спадкоємцеві всю правду про той дім, в якому він живе. А точніше, ознайомити його з версіями, які озвучувалися в Ірівці. Згідно з однією з версій, цей дім приносить нещастя, згідно з іншою — ініціює паранормальні явища, які також щастя не приносять.

Почати з того, що ніхто не знає, хто й коли цей дім збудував, і документів не збереглося. Але це й не дивно, бо саме на цьому узвишші було кобище, місце, де збиралися коби. Саме тут стояло їхнє шатро, під яким вони варили свої трави у великому казані. Іри боялися кобів, хоча другі нічого лихого не робили першим. Вони не змішувались одне з одним, але якогось дня дівчина з ірів покохала хлопця з кобів. Тоді іри підступно обдурили кобів і прогнали їх геть. Або ще розповідають, що, поки гуляли весілля дівчини з ірів та хлопця з кобів, іри забрали в кобів їхній чарівний казан і відкотили його туди, де зараз Кобівка. Там низина, вологе місце, там тяжче будуватися…

— Коби — це чаклуни. А хто такі іри?

— Іри — це жителі Ирію, себто раю по-старому.

— То ж Ірівка — це, виходить, райське місце?

— Десь так. Але коли іри прогнали кобів, то і в Ирії не стало раю, і стала Ірівка, а не Ирій.

— Яка оригінальна версія вигнання з раю! Розповідай далі, Володю, чого ти раніше мені про це нічого не говорив?

— Та боявся тебе налякати.

— А мені цікаво! Розповідай!

— Та розповідають, що іри кастрували того коба, який… ну ти розумієш.

— А навіщо?

— Щоб не ліз до не своєї.

— Тобто з ідеологічних міркувань.

— Ще розповідають, ніби кастрували взагалі усіх кобів…

— Але це було б технічно складно!