Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

у Махноград, а проспект Леніна у Запоріжжі — на проспект Махна. Мої пам'ятники, до речі, скрізь розтрощують, кидаючи на смітники, місто Ленінград уже перейменували у Петербург. Навіть труп мій хочуть викинути з Мавзолею і, згадаєш мене, викинуть. Ображають мене на Землі. То хоч тут, мій Світоче, у твоєму царстві не дай мене зганьбити, вріж тому українському Президенту на повну котушку...

ДИЯВОЛ. Гаразд, Володю, умовив (до Леніна і Сталіна). Ідіте і продовжуйте дивитися житіє нехриста Махна.

Коли Ленін і Сталін пішли, Диявол сам до себе сказав:

— Я вам покажу!... Ой, покажу... Обманювати не буду, бо Святотець застеріг: "Блажен муж, що ступає за грішниками", тобто, не йди з ними на зговір.

Глава четверта
Ленін у вісімнадцятому році
(радянський кінофільм)

Травень 1918 року. Південноукраїнські степи дихали запахом соковитих трав, що килимом устелили долини річок Конки, Вовчої, Славути-Дніпра. Все цвіло буйно й духмяно. Пшениці густі, високі. Мабуть, будуть великі врожаї.

Махно надто любив цю цнотливо-ніжну пору року... Комусь до вподоби й натхнення душевного осінь, хто чекає — не дочекається сніжної зими, коли можна буде взяти рушницю й побродити степами — перелісками у пошуках лисиці, кабана чи зайця, а йому, Нестору, ще з дитинства найприємніший травень місяць. Махно завжди чекав його з нетерпінням. Чи може тому, що саме цієї пори він наїдався всього досхочу: і ховрахів, яких починав ловити ще в березні; і лободи, що вже у травні кругом росла стіною і з якої Несторова мати Явдоха Матвіївна варила для своїх дітлахів смачний борщ; і цибулі-щіпанки... Словом, аби дожити до травня — і вже не помре.

А ще у травні він частенько забирався десь у безлюдний затишок якогось переліску, одного з тих, що обрамляли, наче клеченням, Гуляйполе, лягав горілиць на принишкле навічно до землі мертве дерево чи на м'яку, мов ковдра, траву і, широко розкривши очі, аби якнайбільше охопити зором небо, годинами дивився у його загадковий простір. Мріяв... про ліпшу долю своєї сім'ї і навіть усього українського селянства, в яке родовим корінням вріс аж весь з головою, про свою особисту майбутню долю... Яка-то вона буде насправді?

Може так станеться, що й на його життєвій вулиці буде свято. Просити про це Бога? Але ж його немає! Не вірить Нестор, що десь є Бог. Бо якби він був, на Землі панували б рівність, братерство і справедливість. Якби він існував — не було б поміщиків, куркулів, фабрикантів-заводчиків, наглядачів, урядників... — Цих лютих Несторових ворогів. Він усім своїм єством ненавидить їх ще, здається, з пуп'янка, як тільки з'явився на світ несправедливості і зла. І коли навчився щось лепетати, то перші слова, які Вирвалися з його душі, на думку Нестора, були не "мама" чи "та-то", а — "Смерть багатим!" Бо через них, багатіїв, нестерпно важко жилося його великій родині, через них рано помер його батько, а діти, як говорив такий же бідолаха — поет Тарас Шевченко, "розлізлися межи людьми, мов мишенята".

Нинішня весна розтривожила до найвищої мітки неспокійну молоду кров Нестора, і він рвався до помсти. У Махна зараз було двоє широкомасштабних ворогів — це більшовицько-есерівський блок, що в жовтні 1917 року вчинив у Петрограді переворот і на терені Російської імперії, в тому числі й на Україні, почав насильницьким шляхом будувати свій державний капіталізм, а називає його чомусь соціалізмом; і другий ворог — Центральна Рада України, яка хоче правдами й неправдами відновити владу поміщиків — цих найлютіших ворогів селянства.

Отже, одному боротися проти двох одночасно, вірніше, одному — на два діаметрально протилежні фронти, безглуздо, особливо з такою "армією", як у Махна. Хіба то армія? Збіговисько бідного селянства, яке прагне у когось щось відняти і поділити між собою... У ліпшому випадку цей гурт войовниче настроєних бідаків можна віднести до партизанських загонів, які зовсім не навчені вести переможну війну на степових просторах. Нестор вже переглянув чимало літератури про партизанський рух багатьох періодів історії України й Росії — цілковите розчарування. Усі партизанські рухи народжувалися у лісній місцевості і трималися лісів, причому густих, непрохідних і безмежних. А тут, на півдні України, зовсім інший ландшафт — рівнина, хоч яйце покоти — не зупинеться, і лише деінде переліски. В них не сховаєшся. Хіба що Дібрівський ліс. Але то лише одна назва — ліс. За бажанням його можна прочесати за один день уздовж і впоперек. Не годиться він для схованки класичних партизанських загонів. Що ж робити? Шлях до вирішення нагальної проблеми підказала ще в 1917 році Галина Кузьменко — розумна вона жінка: багато читала, багато чула розповідей від старожилів та й уміє непогано аналізувати. На жаль, з Гуляйполя вона якось раптово зникла: чи то поїхала на свою Єлизаветградчину, чи до Києва... Ото якось вона кинула репліку, що здорово тут, у степах, воювали козаки з татарами. І вигравали українці лише тому, що навчилися нападати на ворога несподівано, як грім серед ясного дня, і таким же чином, раптово, зникали у безкраїх степових просторах.

Цю ж тактику часто застосовували й татари. "Стій! — подумав Нестор. — Чи не тут собака зарита?.. В несподіваних набігах і раптовому зникненні? Як вітер налетів і як дим розвіявся..."

Всі ці думки і плани потрібно було перевірити на практиці. На жаль, часу на перевірку уже