Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Крім того, були збудовані монастирі Святого Георгія, Святої Ірини. Почав розбудовуватись Києво–Печерський монастир як центр літописання, освіти та книгописання. З’явилися Святогірський монастир, монастирі на Волині, в Чернігові, Переяславі, у містах північно–східних земель, колонізованих русами. Тут також виникають нові міста, в яких будуються храми і монастирі, розпочинається літописання. Це міста Володимир, Ярослав, Переяслав, Галич та ін.

Усе це сприяло посиленню ролі церкви і церковної організації, яка не тільки підтримувала владу київського володаря, а й поширювала освіту, знання, культуру. З’явився значний прошарок освічених людей, імена яких називають літописи. Це перші літописці — письменники та історики східнослов’янського світу: Никон, Іларіон, Нестор. Визначним громадським та церковним діячем епохи Ярослава був митрополит Іларіон. Це перший русин–митрополит, якого Ярослав поставив на Київську митрополію замість грека–митрополита.

Усунення грека–митрополита й заміна його русином ліквідували будь–який контроль над Києвом з боку Візантійської імперії. Це викликало неабияку напругу в стосунках між Києвом і Константинополем. Візантія не хотіла ні за яку ціну випускати з рук оцей ланцюжок впливу на життя в Київській державі, не хотіла втрачати й джерело збагачення, що надходило через церковні канали до Константинопольської патріаршої скарбниці.

Іларіон, який був поставлений князем Ярославом у 1051 р. Київським митрополитом, створив один із цікавих богословських, філософсько–історичних творів, що звеличують українсько–руський народ і проводять гуманістичну концепцію загальнолюдської історії. Це — “Слово про закон і благодать”.

Тут визначається місце Київської держави серед інших держав світу як провідної. Іларіон говорить про те, що країна Русь, яка прийняла християнство від Візантії, є рівною з усіма іншими християнськими державами, тобто, він заперечує імперську зверхність вселенської держави. Більше того, тут стверджується, виходячи з філософії нового віровчення, що “хто був останнім, той буде першим”. Тобто, оскільки Київська держава пізніше за інших прийняла віру в Христа, то, пророкує він, їй уготована в майбутньому перша роль в історичному поступі. У знаменитому своєму “Слові” Іларіон апологетизує діяльність князя Володимира, показує бурхливу просвітницьку працю його сина Ярослава, якого сучасники прозвали Мудрим і заявляє, що Київська держава тепер “… відома й почута усіма кінцями землі”.

Проте напружені стосунки між Києвом і Константинополем у боротьбі за Київську митрополію закінчилися поразкою Ярослава. До Києва був присланий із Візантії новий митрополит — грек Феопемпт. Іларіон змушений був таємно зникнути, бо новий владика розшукував його, щоб покарати на смерть. Подальша доля Іларіона невідома, проте деякі історики XIX ст., приміром М. Присьолков, вважають, оскільки Іларіон був підданий анафемі (прокляттю) новим митрополитом і був приречений на знищення, тому заховався у Києво–Печерському монастирі, прийняв схиму й нове ім’я — Никон. Там він провадив просвітницьку працю, навчав учнів, вів літописи тощо.

Православна русько–українська церква, підтримувана Ярославом Мудрим і Києво–Печерським монастирем, продовжувала політику незалежності від Візантії. Київські вчені, літописці, державні діячі вимагали канонізації (тобто возведення у ранг святих) подвижників християнського віровчення серед русів. Зокрема, вони вимагали освячення княгині Ольги, князя Володимира, загиблих у громадянській війні братів Бориса і Гліба. Константинопольська патріархія рішуче відкидала такі домагання. Бо це означало, що Київська митрополія дістане ідейну самостійність, маючи своїх святих, здобуде й незалежність.

Тривала багаторічна боротьба за канонізацію видатних русько–українських діячів все ж завершилась перемогою: наприкінці 70–х років XI ст. було висвячено двох руських святих — Бориса і Гліба. Вони швидко завоювали серця віруючих в усьому християнському світі. Згодом вже були висвячені і князь Володимир, і княгиня Ольга, а також і сам Іларіон (під ім’ям Іларіона Святителя).

За Ярослава Мудрого з’являється багато оригінальних літературних та історичних творів — “Повість врем’яних літ”, “Читання про Бориса і Гліба”, збірник–кодифікація юридичних законів “Руська Правда” та низка інших, що свідчило про високу політичну зрілість тодішнього суспільства. Особливо велике значення мала “Руська Правда” та її продовження “Правда Ярославичів”, що на багато століть залишались основним юридичним збірником законів, за якими жила ранньофеодальна держава русів–українців, а також пізніше князівства північно–східних та західних регіонів.

Ярослав залишив після себе могутню й розвинену державу. Але відходячи у світ пращурів (1054), Ярослав Мудрий своїм заповітом розділив Київську державу між трьома старшими синами: Ізяславом, якому віддав Київське князівство, Святославом, котрому дісталась Чернігівська земля, і Всеволодом, що давно вже осів у Переяславському південному порубіжжі. Таким чином витворилась нова форма політичного управління: замість єдиного самовладця — три рівноправних правителі, тріумвірат Ярославичів.

Ці три князі збирали на спільні ради, визначали нові напрямки внутрішньої та зовнішньої політики. Але мир між князями–братами тривав недовго.

Тріумвірат Ярославичів невдовзі розпався. Початок цьому поклала драматична подія в історії Київської держави: навала нового степового агресора — половецьких орд. Це був 1068 рік. Половецькі орди розгромили військо князів, князі повтікали з поля бою та залишили напризволяще населення, селища, міста і ниви.

Тому 1068 року у Києві вибухнуло велике народне повстання. Кияни вигнали свого князя Ізяслава Ярославича, витягли з поруба полоненого князями раніше полоцького князя Всеслава Брячиславича, військо якого перед тим тріумвіри–князі розгромили. Всеслав був одним із нащадків князів по лінії першої жони Володимира — Рогніди. Він був улюбленцем народу, його називали чародієм (волхвом). Пізніше його поетично оспівав автор безсмертного “Слова о полку Ігоревім”. Втім, Всеслав не жадав князювати у Києві. Через 7 місяців він утікає зі столиці.

У Київській державі розпочинається смуга міжусобиць, чвар, повстань. Вона триває довго. Кожен із Ярославичів по черзі захоплює Київ і недовго урядує в ньому. Вже після смерті третього Ярославича — Всеволода (1093) —до Києва був запрошений боярами й ченцями Києво–Печерського монастиря старший у роді — син Ізяслава Ярославича, Святополк.

Це був маленький, малопомітний князьок, що сидів у Турові (південна білоруська земля, тодішня земля дреговичів). Святополк не відзначався ніякими державницькими обдаруваннями