Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Та прагнення побачити себе здалось мені недостатнім, щоб турбувати Волю. Вона була такою доброю і повсякчас зайнятою то розповідями про давню Патрію, то лікуванням людей, що я якось не наважувалась хвилювати її дрібницями.

Завдяки Волі я познайомилась з багатьма підземними жителями — оскільки повсякчас сиділа в її помешканні, а багато хто приходив туди з певної причини, то я часто перетиналась із новими людьми. Деякі не приховували свого захоплення, побачивши мене, а інші — здивування. В ці миті я розуміла їх — народ все життя живе у вигнанні під землею, а тоді з’являється людина, про яку вони чули ще в казках. І то мав би бути хтось досвідчений, хтось сильний. А не дівчина, яка не пам’ятає свого імені.

— Зазвичай Стожарами народжувались. Пам’ять дитини була чистою і вільною до здобуття знань. Тобі ж хтось передав право бути Стожаром, це — особливий випадок і особлива честь. Тому ти нічого не пам’ятаєш. Аби осягнути знання, якими володіли сотні твоїх попередників, потрібно, щоб твоя свідомість була достатньо сильною і чистою. Всі наші спогади — і щасливі, і погані — наче нитки, якими вишивають по полотну. Зверху на них нічого не накладеш, щоб виглядало добре. Тому твої старі спогади тимчасово заховались. Спочатку почни освоювати знання Стожарів, стань сильною — і тоді зумієш впустити колишню пам’ять, — Воля на все мала пояснення.

— А що, як я назавжди забула, ким була? — питала я в моменти сумніву.

— Але ж ти сама казала, що пам’ятаєш провину. І розмовляла невідомою Тигранові мовою. Твоя пам’ять зовсім поряд. Та не спіши повертати її, доки цілком не будеш впевнена. Доки не зміцнієш і не заспокоїшся. А поки читай книгу.

І я читала. Розбирала кілька слів — і плакала від болю. За тиждень здолала лише першу сторінку. На ній розповідалось, що кожного століття в різний час народжується дев’ять Стожарів. Одні з них вчать інших мудрості, передають свої спогади і знання, тож останній з дев’яти є носієм думок, спостережень та досвіду восьми своїх попередників зі свого століття та ще всіх тих, що були до них. Важка ноша. Але тільки завдяки цьому Стожари мали таку силу і владу, що могли стримувати будь-кого.

— А вони не воювали? Не прагнули бути правителями? З такою силою…

— Ні, — похитала головою Воля.

— Чому?

— Домінувати над іншою істотою прагне тільки той, хто замкнений у власній свідомості, у власних амбіціях. Стожари ловили чужі почуття, біль, страждання, радість і знали причини сліз кожної дитини. Ти не можеш хотіти владарювати над іншими, коли тобі відкриті такі тайни.

Побачивши, що я розгубилась, Воля всміхнулась:

— Ти маєш сама це відчути, щоб зрозуміти.

— А коли я це відчую? Коли дочитаю книгу?

— Думаю, що значно раніше, ніж гадаєш.

— А ти не можеш цього осягнути? Ти ж також маєш певний дар. І Златодара…

— Ми — слабкі відголоски минулого. Носії іскорок сили, що давно згасла на цих землях. Я не можу навіть торкнутись простору, як ти це зробила, не те що змінювати його. Як і Тигран, я не бачу нічого з книги Стожарів.

Тож я читала далі. Не тільки з впертості. І не з жадоби знань.

А тому що почувалась самотньою.

Усі мої попередники не були такими. Вони з дитинства були Стожарами, їх виховували ті, хто розумів їх. А я виявилась ніким, людиною без минулого і з туманним майбутнім. Тому читала, катуючи себе, розпитувала Волю — робила усе, щоб стати кимось. Щоб пізнати бодай не себе минулу, та хоч таку, якою стала.

До мене ставились привітно, кілька разів навіть навідувались Радники — так що з часом я запам’ятала імена кожного з них. Правда, головний радник, Ждан, кудись подівся одразу ж після мого приходу в Павутиння, але я чомусь раділа, як не бачила його. Коли розпитувала Тиграна чи Либідь про Раду, то про Ждана вони говорили неохоче. Я не розуміла, чому, та не наполягала.

Мене більше хвилювали дві цілком реальні персональні проблеми — читання книги Стожарів та відстоювання свого «Я». Останнє стосувалось насамперед тих моментів, що я проводила в товаристві Златодари.

Златодара була донькою Радниці Біляни, високої жінки з таким самим чорним волоссям та сірими очима, як і в доньки. Правда, в її косі вже була сивина, а погляд хоч і був чіпким, та не таким злобливим. Кілька разів вона приходила до Волі по снодійне, і ще раз чи два — до мене, щоб запитати, чого я навчилась і як мені життя в Павутинні. Не знаю, як, та я поки стримувала бажання попроситись нагору — постійні сутінки та волога у підземеллі наганяли відчуття, наче не існує ні дня, ні ночі, попри чіткий розпорядок життя в Павутинні, а тому я відчувала щось на зразок туги.

Біляна не виказувала до мене ворожості, на відміну від її доньки. З нашої першої зустрічі, коли я відчула темну хмаринку біля її грудей, Златодара наче відгородилась від мене незримим щитом, так що я не бачила ні хмаринки, ні променів, які, я відчувала, тягнулись від кожної людини, пов’язуючи її з іншими людьми чи предметами. Я іноді помічала ці промені, особливо коли почуття були сильними, — та Воля радила мені не зациклюватись на них. Поки я не хотіла їх бачити, вони не ставали матеріальними. А що роблять матеріальні промені, тобто ті, на які я звернула увагу, я пам’ятала завдяки тонкій смужці рубця від опіку, якого завдала мені злість Златодари до Тиграна.

Дівчина була єдиною ученицею Волі, оскільки лише в них двох на усе Павутиння були певні магічні здібності. Однак вони були цілковитими протилежностями. Златодарі не приносило задоволення вивчення приготування мазей та зілля, лікувальних нашіптувань чи щось подібне. Найчастіше під час занять, коли Воля казала їй щось виконати, Златодара робила усе повільно і без