Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Я встала і, підійшовши до Тиграна, торкнулась його рук, які він все ще притискав до обличчя. Він зловив мою руку, не розплющуючи очей. Його пальці ледь тремтіли.

— Це ціна, яку платять Шукачі. Все гаразд.

— Я можу якось зняти біль?

— Ще зарано, — мовила Воля, а тоді віднесла флакон назад до сусідньої кімнати. Повернулась вона з товстою книгою. — Давай зараз я розповім, хто ти така.

Воля, вочевидь, вирішила, що раз я встала, то більше не сідатиму, а тому вмостилась на моєму стільці і, поклавши книгу на стіл, розгорнула. Я мимоволі зробила крок уперед.

— Патрія, за межами якої ми перебуваємо, — дуже давня країна. Понад три тисячі років тому її землями ходили велетні та дивовижні звірі. Небом ширяли птахи — величезні, мов скелі. Мабуть, це було таке покоління, коли поряд з велетами жили такі ж величні звірі, а дерева в південних лісах росли такі, що людині знадобилось би декілька днів, щоб видертись на крону. Це були дерева-гори. В Патрії жили створіння-велети. І люди. Люди, не схожі на тих, що мешкають зараз, — ті вміли поважати та не боятись тих, хто був вищим та міцнішим за них. Та навіть найсміливішим потрібна основа для мужності. І основою патрійців були Стожари.

Ті, перед ким схилялись наймогутніші з велетів. Люди, що утримували рівновагу між жителями Патрії. Як не жаль це визнавати, та там, де мешкають різні групи створінь, обов’язково котресь захоче домінувати. Так виникають війни. Стожари утримували велетів та людей на цій межі протягом двох тисяч років.

Воля замовкла і перевела дух. А тоді вказала на першу сторінку книги.

— Прочитай, що тут написано.

Символи були мені невідомі і я певний час не могла достатньо зосередитись, щоб їх зрозуміти. Бо якщо письмена в кімнаті, де я була вчора, були старовинною мовою та доходили до мого розуміння плутаною вервечкою, то текст, написаний в цій книзі, був нещадно древнім. Письмо нагадувало орнамент, в якому знаки складались то в округлі, то в кутасті елементи. Останні під час детального розгляду наче дряпали мене по очах, дивитись було фізично боляче.

Не знаю, яка така надприродна впертість не дозволила мені відвести погляд одразу ж, та я вдивлялась у символи до того часу, як відчула, що з очей покотились сльози.

— «Дев’ять променів», — мовила я, відводячи погляд і витираючи мокрі щоки. — Це все, що я змогла прочитати.

Тигран, що вже розплющив очі і підійшов до нас з Волею, зазираючи мені через плече, здивовано зітхнув.

— Звичайно, я все бачу розпливчасто… та мені здається, що сторінка — чиста.

Якусь мить я мовчки дивилась на нього, а тоді перевела погляд на Волю.

— Ти теж нічого на ній не бачиш?

— Не бачу, — похитала головою стара і всміхнулась. — Цю книгу писали Стожари і лише вони зуміють її прочитати.

Я розповім тобі історію коротку і таку, що може повідати стара жінка, яка все життя чекала зустрічі з тобою. Але історію справжню, знання істинні ти можеш здобути тільки сама і з цієї книги, останньої, яка лишилась нам від Стожарів.

Воля простягнула мені руку і я стисла її долоню.

— То розкажіть вашу історію. Бо своєї я не пам’ятаю.

Воля була жвавою жіночкою, в помешканні якої повсякчас товклися люди, котрі потребували її допомоги. Воля розраджувала, лікувала і допомагала всім, чим могла. Вона була трохи лікаркою, а трохи — зовсім трішечки — чаклункою. Так само, як я вловлювала біль чи інші почуття, я інтуїтивно відчувала доброту, що линула від старої, а тому поряд з нею почувалась захищеною та спокійною.

Воля допомагала мені освоїтись у Павутинні — підземному місті з тунелів та залів, освітлених сферами і подекуди сповнених пари. Як виявилось, тут майже на кожному перехресті були певні позначки, що допомагали орієнтуватись у просторі. І навіть така необізнана людина, як я, швидко вчилась визначати, в яке крило втрапила.

Їдальня в Павутинні була одна, так само, як і купальні. Туалети траплялись частіше — то були невеликі приміщення з дірами в підлозі і десь там далеко внизу струменіла ріка. Коли ти заходив до туалету, то просто засовував за собою завісу і інші знали, що потикатись не слід. Взагалі, відсутність дверей, до яких я звикла (хоч і не знала, коли і де жила раніше), мене дратувала, та з часом я змирилась.

Житлових секторів було чотири і головним для мене було запам’ятати, як втрапити в свій. Наступного ж дня, як я прийшла до Павутиння, мене відселили до окремої кімнати з цілком пристойним матрацом, ковдрами, стільцем і навіть кількома поличками, що для простих жителів Павутиння було розкішшю. Мені дали змінний одяг, але коли я спитала про дзеркало, то Либідь, яка показувала мені нове житло, похитала головою.

— Дзеркал тут немає.

— Ви ніколи не дивитесь на себе? — спитала я розчаровано.

— Коли хочемо, то вибираємось нагору. Там є таке місце… сама побачиш. Краще за будь-яке дзеркало.

— Можна мені піти?

— Треба обговорити це зі Жданом.

— Він головний серед Радників?

— Ці два роки. На початку наступної весни вони або оберуть його знову, або ж буде хтось інший. Такі правила.

Я похнюпилась.

— Це для тебе так важливо?

— Я не пам’ятаю, як виглядаю. А тут немає жодної дзеркальної поверхні, — пояснила я. — Я б роздивилась себе у воді, та через тепло вся вода тут парує.

— О, — Либіді, здавалось, така причина не спадала на думку. — Попроси Волю, вона його переконає. Але нагорі