Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Дякую, — це було все, на що я спромоглася.

За якийсь час волога і сируватий теплий запах підземелля почав змінюватись і наповнився чимось трав’янистим та міцним. У голові в мене зринув образ відкоркованої пляшки і концентрований винний запах, що навівав думки про терпкий дотик рідини до язика і виноград — дитя сонячного літа, ув’язнене в скляній посудині.

За якусь хвилину тунель розширився і в неясному світлі сфер стало видно велику різнобарвну ширму. Тигран потягнув за мотузочок, на якому висів дзвоник.

— Хто?.. — долинув приглушений вигук.

— Шукач зі Стожаром!

Почулось тупотіння, а тоді ширма різко відсунулась і з’явилось усміхнене обличчя Волі.

— Доброго ранку!

Жінка була одягнена в щось на кшталт білого халата, а на голові красувався вінок із сушеного листя. В голові зринув невиразний образ — «М’ята».

Помітивши, куди спрямований мій погляд. Воля засміялась:

— Тут не всі так ходять, тільки я. М’ята знімає головний біль і допомагає думати. Прошу, заходьте.

Воля, вочевидь, була привілейованою особою — їй виділили аж три кімнати. В тій, у яку ми зайшли, було дуже світло — тут на стінах та стелі було прикріплено зо два десятки сфер, які яскраво освітлювали два довгі столи та десяток полиць. Повсюди стояли якісь пляшки, глечики та миски. В другій із кімнат виднілись полиці та багато сушених рослин, підвішених попід стелею. Вхід до третьої кімнати був завішаний — схоже, там знаходилась спальня.

Зайшовши до кімнати, я відчула стійкий трав’яний дух і ще щось, ледь вловиме. Повітря ніби вібрувало місцями. Я простягнула руку і здивовано відчула, як простір наче загустів. На мить я завагалась, не знаючи, чи варто мені продовжувати свої дії.

— Що ти відчуваєш? — поцікавилась Воля.

— Наче повітря загусло.

— Схопи його і потягни.

Я послухалась.

Якби можна було вловити світло — це було б саме те. Бо під тиском моєї руки ледь помітні промінці сфер, що перетинались у кімнаті, заломились і там, де я торкнулась повітря рукою, простір наче поплив і вигнувся, а обриси столу, що був найближче з усіх предметів, почали моторошно стягуватись у бік моєї долоні. Я зойкнула і розслабила пальці. Простір у ту саму мить повернувся на своє місце.

— Дивовижно, правда? — спитала Воля, поглянувши спершу на мене, а тоді на Тиграна. Хлопець провів рукою по волоссю і похитав головою.

— Як на мене, то доволі моторошно.

У цьому я була з ним згідна.

— Що це було?

— Ти можеш торкатись простору і часу. Можеш зазирати в минуле і проникати крізь нитки теперішнього у майбутнє. У цій кімнаті найбільше сприятливих для цього місць, бо я часом бавлюсь з різними замовляннями, а вони змінюють довкілля. Та зараз ти просто торкнулась його, але ніяк не змінила, для цього необхідна практика, — досить туманно пояснила Воля. — Зараз ми про все поговоримо. Проходьте і сідайте. А я принесу краплі для Тиграна.

Воля зникла в кімнаті з полицями, а ми з Тиграном знайшли стільці і сіли. Я втупилась у стіну навпроти.

— Це було страшно.

Я перевела погляд на хлопця і помітила, що він усміхається. Мені було зовсім не смішно.

— Тобі весело?

Він похитав головою.

— Якщо ти робиш щось дивовижне, це ще не означає, що воно погане.

— У тебе якісь ідеалістичні погляди на Стожарів, тобі не здається? — буркнула я.

— Пам’ятаєш, що казав Мал? Це — як зустріти богиню з давніх легенд. Ми з дитинства чуємо розповіді про таких, як ти. Чесно кажучи, ніхто не думав, що ще десь є живий Стожар. Та навіть якби був… я думав, що це буде сивий бородань, мудрий-мудрий, спокійний і розважливий. А ти молоденька, без пам’яті і будь-яких знань. Здається, Воля вважає, що це добре. А Радники, мабуть, шоковані. Можу посперечатися, що вони не спали цю ніч, думали, як з тобою бути. Стожари володіли величезними знаннями і силою. Це дивно і небезпечно.

— Я тут полонена? — запитала я тихо. — Чого від мене хотітимуть?

— Ти не полонена, — мовила Воля, повертаючись у кімнату. В руках вона несла малесенький скляний флакончик, закритий кришечкою. Рідина в посудинці була яскраво-бірюзовою. — Ніхто не наважиться полонити Стожара. Навіть белати. В своєму страху і незнанні вони повбивали всіх Стожарів. А тут ніщо не загрожує твоєму життю.

— А волі?

— Тобі доведеться її відстояти. В Павутинні кожен мусить щось робити, аби заслужити право на захисток та житло. Від тебе захочуть допомоги, — кивнула жінка. — Та попри все, ти не лежиш десь у полі, обвита трояндовими пагонами, тебе не мучать дарвенхардці. Ти тут. Звичайно, Радники вкажуть тобі на це і захочуть чогось взамін. Та перш ніж відмовлятись у своїй гордості, подумай, чи варто… Тигране, закинь голову.

Говорила жінка спокійно і дружелюбно, але вона була права — вже сама думка, що мене хтось захоче використати, викликала почуття спротиву. Але тут я захищена, одягнена і сита. Хіба цього не досить, аби зробити щось, як мене попросять?

— Не противитимусь, якщо не захочуть щось геть неможливе, — мовила я зрештою. Тим часом Воля закрапала Тигранові в очі бірюзову рідину і він затулив обличчя руками без жодного звуку. Його реакція була оманою і наслідком неймовірної сили волі. Не знаю як, та я вловила хвилю болю. Сильного болю.

— Як довго йому болітиме? — спитала я тихо, поглянувши на Волю. Та зітхнула.

— Кілька хвилин. А тоді ще кілька годин він погано бачитиме. Потім зір відновиться і стане нормальним, але не таким досконалим, як у час вилазки.