Алла Рогашко - Її сукня

Айдар галасував, безпорадно повзаючи по долівці.

— Да што ж он арьот, чьорт би єво пабрал!!!

Федір підбіг до малюка, схопив його за ручку і поволік до дверей.

Вона квапливо роззирнулась. Помітивши на столику статуетку, схопила її і блискавично підскочила до Федора.

— Відпусти, наволоч, мого сина!!! — рука зі статуеткою важко опустилась на потилицю чоловіка.

Федір мимоволі відпустив хлопчика і приголомшено озирнувся.

— Ти… ти ш-то дє-ла-єш… — уривчасто пробелькотів.

Знетямлена, вже не чула його. Наступний удар припав у скроню. Ще удар. Іще. Федір важко рухнув на підлогу.

Айдаровий крик прорвався крізь глуху тишу, в яку була занурена ще мить тому. Статуетка випала з руки і, дзвінко брязнувши, покотилась долівкою.

Поволі приходила до тями. Схопила сина, притиснула до грудей, тоді глипнула на тіло, що лежало в калюжі крові. Боже. Що це… що це таке трапилось тепер?!! Це що… кров?!. Це — Федір? Чому він тут лежить? Він… мертвий?.. Це… вона зробила?..

Приголомшено дивилась на це криваве видовисько і не вірила власним очам. Айдар усе ще кричав, схлипуючи і захлинаючись повітрям.

— Тш-ш… синку, тш-ш… заспокойся, рідний…

Це направду якийсь несамовитий бéзум… Боже. Що робити? Що їй робити тепер?!!

Підвелась із притиснутим до грудей сином й очманіло дивилась поперед себе. Її руки й вбрання були забризкані кров’ю, на одежині Айдара теж виднілися криваві плями.

Що… що робити?!! Напружено міркувала, все ще перелякано роззираючись довкола.

Здається, має два виходи: лишитись або втекти. Якщо лишиться — може втрапити у велику халепу, бо за вбивство людини її засудять на смерть. Якщо ж утече — знайдуть і… теж засудять на смерть…

Який вибір зробити? Лишиться — засудять відразу. Втече — матиме трохи часу, тож… Змила з рук кров, схопила статуетку, клунок зі своїми манатками, Айдара і хутко вийшла з хати.

За мить повернулась. Вийняла з плити охоплене вогнем поліно і кинула його на килимок. Якусь хвилину стояла й знетямлено дивилась на вогонь, що стрімко розповзався; на тіло Федора, що лежало посеред кімнати.

І пішла…

…Березнева холоднеча виявилась мало не раєм у порівнянні з лютими грудневими хуртовинами, які колись долали вони з Айдарчиковим батьком. Її коханим чоловіком. Проте малюкові пояснити те було неможливо. Сердешний потребував тепла, їжі, зрештою якоїсь забавки! Й аж ніяк не цієї раптової подорожі.

Йшла, а перед очима палав вогонь. Від дерев’яної хатини, певно, зостався лише попіл… і від Федора теж… лише прах… Бідна Ксенія. Що буде з нею? Що буде з ними, з її Айдаром? Вона не мала вибору… Але ж ні, вибір у неї був. Вибір є завжди…

Позаду лишився тиждень шляху й кілька невеличких поселень. Коли трапилось наступне, вирішила попроситися в якусь хату, якщо пощастить.

І їм таки пощастило: двері хатини на околиці відчинила жінка літнього віку й дуже зраділа нежданим гостям. Самотність, мовляв, то страшна річ. Вимушена самотність — ще страшніша. Коли живеш багато років сама, не знаючи, що з твоїм єдиним сином, де він і чи живий узагалі, це нестерпно.

Молилась, щоби зупинка в цієї безталанної жінки на ім’я Зінаїда не закінчилась, як попередня. Мала переконливе відчуття, що над нею нависнув злий фатум…

Щоночі прокидалась, обливаючись холодним потом від моторошних видінь. То Ксенія реготала посеред охопленої вогнем кімнати, простягаючи до неї свої неприродно-довжелезні тонкі руки. То Федір розсипався попелом, примарою нависаючи над обвугленими руїнами згорілої хатини. І лиш коханий Айдар, якого воліла бачити у снах, чомусь не навідувався.

Невже обряд із сукнею не допоміг, а навпаки, погіршив її життя? Але ж цього не може бути! Сукня точно має приносити щастя, бо духи предків хочуть лише добра своїм нащадкам. У чому ж річ?

Може, вона не знає всієї правди чи чогось не второпала і все насправді не так? А може… Її погляд мимоволі ковзнув по статуетці, що стояла на столику.

Невже вся справа в ній, у цій химерній речі? Звідкіля вона взагалі у неї? Важко пригадати, але, здається, пам’ятає її ще з дитинства.

Замислено взяла до рук…