Ярослав Іванович Ярош - Судний день

діда, обтер рукавом грубої свити лице, струсив головою. Усі страховиська зникли – кругом тільки звичайне галуззя чагарників.

Десь, зовсім зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечніша, ніж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.

– Ходімо, синку, далі. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрі брати-ченці дадуть попоїсти, відпочинемо, обігріємося. Подивися лишень: мурів монастирських не видно?

– Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупі татарина.

Дід тріснув хлопцеві по потилиці, а сам промурмотів:

– Кляті бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би їм бороди лизав.

Дід як міг дбав про хлопця, бо в цілому світі їх було лише двоє.

Раптом десь поруч загавкали собаки.

– Чуєш, пси брешуть. Гайда туди.

Малий поводир повів діда далі лісом, і вони скоро зникли в мороку.

Дід гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворітник довго не йшов, мабуть, куняв собі. Тільки за якийсь час відкрив віконечко, виглянув.

– Пусти, брате, до обителі чоловіка божого з дитиною. Пропадемо в лісі.

Чернець трохи пововтузився з іншої сторони брами, побурчав собі під ніс, але нарешті відчинив ворота.

– Спасибі тобі.

Двоє подорожніх зайшли на монастирське подвір’я.

– Господи, люди добрі, яка ж це біда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в ліс? – запитав чернець, знову закриваючи ворота.

– Авжеж, що не з власної волі, – відказав старий. – Чули, мабуть, що прокляті пани на Україні виробляють?

– Та чули, діду, нехай Господь милує, – на ходу відказав чернець, поспішаючи назад до монастирських приміщень. – Ходіть, діду, зі мною. Тут у нас живуть вже люди з волості, і ви вже до них підселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшніші новини приносять з України.

Чернець узяв під руку діда, повів у бік монастирських келій.

– Зажди, брате, – твердим голосом мовив старий. – Тут, у монастирі, послушник є – Максим Залізняк. Відведи-но мене до нього.

Та чернець не зупинявся.

– Вранці.

Дід стиснув руку ченця немов кліщами.

– Слухай, брате, я не для того вночі товкся по лісах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщій до Максима.

А тим часом послушник Максим Залізняк сидів у своїй напівтемній келії. За маленьким віконечком була густа темрява. На столі мерехтіла свічка. Запах від неї чувся в келії і приємно лоскотав ніздрі. Морок ніби тікав від вогника свічки, ховався по кутках. На стінах висіли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.

На столі стояла чернеча вечеря – хліб і вода, до якої Максим навіть не доторкнувся. Він тяжко підпер русяву голову рукою, сидів край столу. Ніяк не міг заснути: сон втік за стіни монастиря і блукав десь у лісі. Та й дихати не було чим у цій тісній келії, схожій на кам’яну клітку.

Він знав, що мусить молитися, коли тяжкі думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодників. Натомість Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надійно ховав, набив тютюном і закурив. У монастирі не прийнято було курити, та від своїх старих звичок послушник відмовитися так швидко не міг, адже він не завжди був послушником і жив тут.

Раптом двері зі скрипом відчинилися. Максим повернув голову у той бік. У келію ввійшли дід з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим.

– Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, сліпий старець?

Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима.

– Заходь, діду, та сідай з дороги, – буркнув Максим. – Як хочеш, на столі хліб та вода, вечеряйте.

Малий допоміг дідові сісти на ослоні, сам втомлено примостився на лежанці, звісивши ноги у великих чоботях. Дід зняв з плечей бандуру та стару полотняну торбу.

– Голос, Максиме, чую, твій. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впізнав мене.

– Чого ж не впізнати, діду, хто ж не знає кобзаря Грицька?

– А де ж твої побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконіг? Кажуть: чимало славної запорозької братії прибуло сюди з Дикого Поля…

Дід говорив хрипло і притишено. Залізняк оглянувся.

– Ти, діду, повечеряй спершу, відпочинь з дороги, а вже тоді й питай.

– Нема часу, брате, скоро вже треті півні заспівають!

«Треті півні». Почувши це, Залізняк почухав потилицю.

– Усі тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.

– Чого ж чекати? Хіба ж не чуєте, що конфедерати на Вкраїні виробляють?

– Але ж військами московськими все обставлено! – здивувався Залізняк.

– Москалям до сраки наші люди, до сраки Україна і віра православна їм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут свої справи, а ми мусимо народ від конфедератів захистити! Встати всім миром, як за Палія, і вигнати ляхів з України!

– Так вставали вже не раз і що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвідь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув.

Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.

– Послухай,