Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

завідуючої звернутися… Там для вас перелік ліків у медсестри, десь на три тисячі гривень, ви можете не купувати, бо гарантій ніяких немає, я кажу вам чесно, не приховуючи, ви можете не сплачувати за ліки, ви ж розумієте, але я зобов’язаний вам запропонувати, лікарня не має можливостей купувати такі дорогі ліки, тож…

Іван Миколайович підійшов до медсестри, яка дістала і подала йому з папки благодійного фонду листочок – список був коротким, розібрати достеменно, що написано, Чолобитченко не зміг – почерки в лікарів із часом не ставали кращими, хоча б у чомусь їхня освіта залишалася на звичному рівні.

Він вирішив ще раз зайти до молодого професора, здається, в реанімації він був головним, принаймні таке складалося враження, що він контролює ситуацію: попитати, як йому вчинити далі, що робити, бо гроші вже закінчувалися, і взяти їх було ніде. Між іншим, Іван Миколайович вирішив поцікавитись і благодійним фондом: що то за інституція, ніколи раніше не чув про такий, в газетах не читав, хоча зазвичай благодійники радо розповідають про свої здобутки, скромності в них не позичати.

– Благодійний фонд? – здивувався охайний молодий професор. – Так, я – голова. Ми створили його, щоб винаходити можливості допомагати людям, купувати ліки. Якщо хочете зробити добровільний внесок, будь ласка!

– Кгм… – Іван Миколайович знітився. В його уяві благодійні фонди мали допомагати таким людям, як він, як його родина та подібним родинам, а не просити у них гроші. Дивно. – Я саме і хотів запитати, чи не допоможе мені ваш фонд оплатити ліки для дружини? Хоча б якусь знижку? Бо тільки третій день, а я майже все витратив: півтори тисячі, півтори тисячі, ось тільки-но три заплатив, то це вже шість. Я ветеран війни, інвалід, маю нагороди, – Іван Миколайович намагався ніде не використовувати свій статус, проте сьогодні не мав вибору. – Може, є якісь можливості?

Професор сидів мовчки, йому тема розмови була неприємна, але знайома. Він створив і очолив благодійний фонд «Медицина майбутнього» з однією простою метою – легалізувати збір коштів із хворих. Кожне відділення лікарні, кожен лікар, всі відповідальні особи тепер мали свої фінансові плани і свої відсотки від продажу ліків і надання інших медичних послуг – аналізів, рентгену, УЗІ; фонд діяв як комерційна установа, але значно в кращих умовах – не платив ані за комунальні послуги, ані за оренду приміщення, тобто відверто паразитував на тілі лікарні. Таким чином, пацієнти за начебто безкоштовну медицину платили двічі: перший раз у вигляді податків, на які утримувалася лікарня і персонал, а другий раз – у вигляді майже обов’язкового «добровільного» внеску – мало кому вистачало сміливості ризикувати власним здоров’ям або здоров’ям близької людини, не заплативши перед цим лікарю на його скромне прохання благодійного внеску. Звісно, в статутних документах фонду записані зовсім інші цілі та принципи діяльності, але той статут, як і звіти про діяльність фонду, бачив лише сам молодий професор та головний лікар – за три роки функціонування БФ обидва стали по-справжньому багатими людьми, що й казати; та й рядові лікарі не скаржилися, бо кожен тепер мав свій шматок у «чорній» касі. Така система діяла майже в кожній лікарні міста, її контролював профільний заступник мера, якому відстібали відсоток, частину з якого діставалася і самому меру. Тож молодий професор, зважаючи на такі обставини, мав повне право на прохання Івана Миколайовича про матеріальну допомогу розсміятися йому в обличчя, проте, як людина інтелігентна, він цього не зробив, натомість, важко зітхнувши, дістав із шухляди столу кілька дитячих фотографій.

– Подивіться сюди, будь ласка, – звернувся лікар до старого, – бачите, це діти, які страждають на різні види важких захворювань. Їм конче потрібна допомога. – Звісно, голова фонду не вперше потрапляв до ситуацій, коли малозабезпечені люди зверталися до нього з проханнями профінансувати лікування, тож, як розумна і практична людина, він і придумав цей блискучий хід із хворими дітлахами. Насправді фонд дійсно збирав кошти і передавав їх хворим дітям, але настільки незначні порівняно з загальним бюджетом, що це, правду кажучи, не варте було і згадки. Але така тактика цілком виправдовувалася саме в таких от складних випадках, крім того, вдячні батьки дітей, яким час від часу надавалася допомога, слугували чудесним публічним прикриттям. Словом, професор мав всі підстави пишатися своїм дітищем, воно функціонувало майже бездоганно. – Тож вільні кошти ми передаємо їм… – Професор, який, здавалося, при згадці про дітей ледь стримав сльози, з м’яким докором подивився на ветерана.

Іван Миколайович теж зараз розплакався б, якби міг. Він зрозумів, яка це підступна пастка – наполягати надати допомогу жінці похилого віку, шанси вижити якої мізерні, за рахунок хворих дітей, – хто ж на таке зважиться? Він уважно подивився на професора.

– Якби ваша дружина була ветераном війни, як ви, – кивнув молодий професор на його орденські планки, – або, не дай Бог, ви б захворіли, от тоді…

– Я все зрозумів, – відповів Чолобитченко.

Іван Миколайович повільно спускався по східцях, не розуміючи, що відбувається, – йде він вниз, стоїть на місці чи знову підіймається вгору, до лікарів, бо те, що сталося сьогодні, всі ці бесіди з лікарями, здавалося, виникали з якогось дивного туману і зникали в тому тумані. Йому дуже хотілося, щоб все це дійсно виявилося неправдою, всі ці розмови, які відкрили йому очі на страшну річ – там, у реанімації, в ліжку, його улюблена дружина Тамара зараз знаходиться сам на сам із порожнечею. І не факт, що ліки… Далі він взагалі думати не хотів, не міг, не бажав вірити, що таке взагалі можливе, просто уважно дивився на чергову сходинку, ставив палицю, потім ногу, потім обережно, наступну, а в голові наче знову рвалися снаряди і гули літаки, а в спину молотили кулемети «смершу»…

11. Останній подарунок

У той день чомусь прийшли спогади про те, як жилося на кладовищі, – голодно. Врятувавшись від пожежі, невідомого, і від того ще