Валентина Іванівна Коляда - Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

на яких мешканці Дріоди збирали якісь чудернацькі рослини. Діти, широко посміхаючись, вітались з ними. Дріодці у відповідь розмахували руками і теж вигукували привітання.

Далі дорога почала звужуватись і скоро перейшла у просто широку стежку. Террі був спокійний, терплячий і зовсім не впертий. Він розмірено тяг свій фургончик, що вже почав підстрибувати на нерівній дорозі, і в такт цьому підстрибуванню хитав головою вгору-вниз, вгору-вниз.

Згодом почала даватись взнаки втома. Тася йшла, вже потроху спотикаючись. Пірат теж трюхикав, висолопивши довгого рожевого язика.

— Давайте трохи спочинемо, — помітивши занепад попередньої рвучкості та запалу, запропонував Рома. І, давши Тасі знак, завів Террі під гігантське широколисте дерево, що росло на узбіччі. Дерево давало тінь чарівній галявині.

— Тут ми, напевне, і заночуємо, — розпорядився Роман, відразу ж взявши на себе нелегку роль головного у цій експедиції. Була та роль ще й надзвичайно відповідальною, бо хлопець відчував обов’язок захищати, може, й ціною власного життя, двох своїх слабших попутників, якими були Пірат і Тася.

— Вже починає вечоріти і, напевно, кращого місця для ночівлі нам не знайти, — продовжив хлопець, випрягаючи віслючка.

— Треба відшукати воду та трохи помитись. Шкода тієї, що веземо з собою, — промовила Тася, оглядаючись довкола.

Їх подорож обіцяла бути заманливою та у земному середньовічному стилі, у стилі Жуля Верна чи Дюма або інших письменників-романістів, що мальовничо описували мандри у лоно природи і чиїми романами захоплювалась мрійлива Тася. У подорожі на Дріоді їй лише не вистачало елегантного і модного капелюшка, парасольки від сонця та віяла, щоб нічим не відрізнятись від своїх героїнь. В глибині душі дівчинка завжди мріяла побувати то в Індії (подивитись на слонів або мліти під повільний та граційний танець королівської кобри, як вона це бачила у кіно), то в Китаї чи на Філіппінах, щоб побачити будинки на палях, то в Японії — помилуватись ніжним біло-рожевим цвітом сакури. А ще Тася снила гірськими плато у Перу, де позаземні цивілізації залишили у найнедоступніших місцях свої послання, і розгадати, що ж прибульці хотіли нам повідомити. Та про все це вона соромилась розповісти навіть матері, і ось тепер її найпотаємніші мрії починають збуватись. Вона вирушила у дивовижну подорож і навіть можливі майбутні труднощі дівчинку не лякали, а, навпаки, вона очікувала на них, і Тасине тіло злегка вібрувало від цього, майже палкого очікування — що ж там далі, що очікує їх вранці і в наступні дні! Тим більше, не було зовсім чого боятись, бо Зіб обіцяв у складні моменти прийти на допомогу. Поки що все складалось якнайкраще і вона була цілком задоволена.

Про Романа нічого було й говорити. Його кругле смагляве обличчя сяяло від неймовірних відчуттів та ще неймовірніших передчуттів. Пірат теж виглядав здоровим і повним сил для нових звершень.

— Ти пошукай воду та наповни нею оці дві каністри. Вони навіть з водою не будуть важкими. Зготуємо щось на вечерю. А я пошукаю сухе гілля та розведу багаття, — і хлопець кинув оком довкола. Скрізь валялось багато галузок. Він почав їх збирати та зносити на купу. Пірат допомагав по мірі своїх маленьких сил, приносячи у мордочці одну, а то й відразу дві, зірвані з дерева дріодськими вітрами, гілки.

Тася, прихопивши з собою дві блакитні каністри, пішла ледь помітною стежкою, що вела від галявини у хащі. Стежина звивалась поміж високої трави та рослин, схожих на ті, що ростуть у земних джунглях. Багато з них були чудернацького забарвлення — яскраво-червоного, відтінки якого плавно переходили в помаранчевий, а далі ніжно-рожевий. В густому гіллі дерев весело щебетали екзотичні пташки, маленькі зелені мавпочки спритно лазили по теж зелених ліанах. Природа зустрічала наступаючий вечір широко відкритою душею та радісним співом.

Потім високі трави змінились низеньким чагарником, що відразу ж почав чіплятись Тасі за штани. Та дівчинка, незважаючи на це, впевнено йшла вперед. Стежка поступово спускалась донизу і Тася була упевнена, що саме там тече річка, бо вже чула її вогкий запах, який ні з чим іншим не сплутаєш.

Через декілька хвилин її надії справдились. Вдалині зблиснуло широке плесо річки і дівчинка пришвидшила крок.

Та раптом попереду заворушилась трава, і з неї на стежку виповзла величезна змія. Тася, завмерши, втупилась у рептилію, що перепинила їй дорогу. Дівчинка знала, що у такій ситуації головне не ворушитись, тому намагалась навіть не дихати.

Змія повернула чорну голову з двома червоними цятками і подивилась на дівчинку. Її погляд був, на диво, осмислений і мудрий, ніби на Тасю дивилась сторічна жінка. Якусь хвилю вони вдивлялись одна одній просто у вічі і Тасин страх поступово почав зникати. Потім змія опустила голову і дівчинці здалося, що в її очах промайнув сміх. Довжелезне тіло почало повільно переповзати стежку. Коли рептилія майже повністю зникла у хащах і на стежці залишився тільки хвіст з товстим шипом на самому кінці, Тася повільно перевела подих. Потім і хвіст, змахнувши Тасі на прощання, мелькнув та зник у сріблястому моху: «Не зачепила! Певне, через те, що я її теж не зачепила. А може, вони і справді такі ручні і їх можна навіть погладити, як говорив Зіб. Можна було спробувати». Але від однієї думки дівчинка здригнулась і її шкіру обсипало морозом. «Ніколи, навіть тут, де, певне, звірі насправді ручні, ми не позбудемось земних стереотипів, що їх треба боятись і можна розмовляти тільки за допомогою зброї!».

Зійшовши на берег повноводої річки з несподівано чистою та прозорою водою, Тася, нахилившись, зачерпнула її долонею і спробувала. Вода виявилась чудовою, а за смаком чимось нагадувала джерельну, з ледь помітною солонуватістю і трішки пощипувала за язик.

Дівчинка набрала повні каністри, потім вмилась