Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

— Та ну! — не повірив Федя і відсторонив брата. — Окуляри надінь. То коза нашої прибиральниці Марини.

Старий Чепель поглядав на братів зацікавлено, навіть посміхався. Підтягнув мішок ближче, поставив біля себе. Не поспішаючи, розв'язав. Пошарудів у ньому рукою — зверху були горіхи.

— Вгощайтеся для знайомства. Звуть мене Іваном Михайловичем. От що я вам скажу: хлопці ви дружні, бойові, не дасте собі, як то мовиться, в кашу наплювати. Я й сам таким був, І Павло мій… Одне слово, я у казармах та окопах прожив з чотирнадцятого по двадцять перший. Слава богу, пройшов усі труби, чи як там.

— Тільки не «слава богу», — перебив його молодший Костиря. — Казав же вам, ми всі войовничі безвірники. За такі слова товариш Клопотовський накладає штраф. Бог, боженята, божа матір, діва Марія, як і всякі там і чорти з янголами і янголятами, в гуртожитку суворо заборонені. Навіки! Великдень, різдво, спаса, Івана Купала і прочая, прочая для нас не існують. У такі дні ми білимо, миємо, фарбуємо, співаємо «Долой, долой монахов». Оце вашому Павлові треба зарубати собі на носі. А зараз — нам пора. Шкодую, не маю часу на встановлення повного взаєморозуміння.

Прихопивши по двоє яблук і по півдесятка горіхів з Чепелевої торбини, безвірники пішли, забравши з собою і Павла.

Іван Михайлович залишився — треба ж дочекатися коменданта, познайомитися, побачити, що воно за людина, почути, скільки беруть з постояльця за місце, чи стереже хто гуртожиток, чи є де їжу варити. Знав, Марія Миколаївна обов'язково про все розпитуватиме, а що він скаже, коли не поговорить з місцевим начальником.

У кімнаті сидіти самому було якось незручно, і тому він поніс табуретку на двір.

Сонце вже добре припікало. Біля дверей у пилюці купалися горобці. Чорний кіт-ледащо підповзав до них по-пластунськи, але не спішив, наче грався. Мружився тільки та час від часу жалісливо нявкав: собі співчував чи їм. Одинокий дуб з порепаним стовбуром розкинув богатирську розкішну крону, всіяну жолудями. В думці Іван Чепель порівнював його з людиною-патріархом. Отак само сіється по землі рід людський. Старе відмирає, молоде росте від нього, вкорінюється, набирає сили, живе. Думав і про Павла. Це ж він — його, Івана Чепеля, жолудь. «А чи будуть з тебе, сину, люди?»

Фуркнули, прошелестіли над головою горобці — всі разом. Хтось налякав їх. Чепель підняв голову. Перед ним стояв довготелесий чолов'яга в толстовці з попелястої грубої матерії, зовсім голомозий. Увесь він якийсь сухий, наче в'ялений, череп вузький, видовжений, на самій маківці — картата тюбетейка. Це згори. А знизу — все на інший манер: галіфе, хромові чоботи, шкіряний пузатий портфель під рукою.

— Ви хто будете? — Чолов'яга приглядався до раннього відвідувача. — Когось шукаєте?

— Коменданта чекаю. Товариша Клопотовського.

— Я комендант.

Чепелю здалося, що десь він уже й раніше зустрічався з таким-от чоловіком, чув ніби голос його. Клопотовський гугнявив, наче в горлі у нього пищик з жовтої акації, яким люблять бавитися діти.

Почувши від Чепеля, хто він, звідки, чого приїхав, Клопотовський одразу пом'якшав.

— Є. Є таке розпорядження товаришки Вільхової. Вашому сину пощастило. В цьому році туго, а бач, віддали йому перевагу. Дякуйте товаришці Вільховій, вона — місцевком, а він вирішує. І Тюриній. Заслужений, мабуть, ваш син? Демобілізований червоноармієць?

— Буде червоноармійцем років через два.

— Чому ж така йому увага? В сорочці народився, не інакше. Може, тому, що батько — інвалід. Уявляєте, я вже немолодий, а й досі без квартири, хоч і комендант. — Потім перепитав, з якого села Чепель. — О, з Гуляй- гори? — Клопотовський уважніше подивився на Чепеля, на його дерев'янку. — Бував і я там. На ярмарку. Але то вже давно, тепер про ярмарки і не чути.

— Не такі великі, але бувають.

Комендант запросив Чепеля в конторку, взяв у нього Павлові папери.

— Вступні членські внески зараз заплатите? — запитав Клопотовський.

— Які це — вступні?

— Я три книжечки синові одразу випишу: буде він членом Міжнародної організації допомоги борцям революції — раз, войовничим безвірником — два і другом дітей — три. Зветься «ДД». Кіоск бачили при вході? З вікна торгує. То від «деде». Не буде у нас стопроцентного охоплення, не буде й кіоска. Словом, з вас по десять копійок вступних і по п'ятаку членських. Всього сорок п'ять копійок.

Олівець брав комендант усією п'ятірнею, а коли рахував гроші, Чепель помітив: у нього пальці не розгинаються. Водив олівцем, як швець ножем, літери виходили незграбні.

Комендантові захотілося показати батькові майбутнього постояльця й інші кімнати. Повів у червоний куток, в туалет, підвал з паливом, похвалився тим, що на кожне ліжко є по два комплекти білизни, запасні байкові й ватяні ковдри. Заганяв зовсім Чепеля, забув, що той без ноги. Хотів ще похвалитися кіоском, який торгує від «деде», але на його стукіт віконечко так і не відчинилося. Та й крізь вікно було видно, що товариство «Друзі дітей» достатньо постачає гуртожитку пиво і квас, махорку, цигарки, недорогі цукерки, пудру, тройний одеколон і навіть губну помаду. Найпривабливішим для Івана Михайловича Чепеля було, звичайно, пиво, оті зелені пляшки «Нової Баварії», як навмисне, вишикувалися на виду, викликаючи і в Чепеля, і в Клопотовського нестерпну спрагу. Іван Чепель подумав, що «Друзі дітей» — це добре, а власний мішок надійніший. І признався комендантові, що приїхав не з пустими руками. Хвилин через десять вони вже сиділи в тій самій кімнатці, де мав жити Павло. Сальце, пиріг, огірки… Сповнений комендантської гідності, Клопотовський відклав набік свій портфель, кахикнув і взявся до трапези.

Надвечір повернувся Павло.