Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Коли Лені питають про її брата, побачивши його знімок на стіні,вона суворішає, стає на вигляд майже як поважна дама й відповідає дуже дивно: «Ось уже тридцять років, як він спочиває в датській землі».

Звичайно, ми не зрадили таємниці Маргрет, про неї так ніхто й не довідався: ні єзуїти, ні Лені, ні М. в. Д; авт. лише хоче намовити Маргрет, щоб вона сама при нагоді розповіла її Лені: може, Лені хоч трохи втішилась би, якби знала, що її брат перед смертю провів ніч з вісімнадцятирічною Маргрет. Мабуть, Лені усміхнулася б, а усмішка їй не завадила б.

У авт. немає жодних доказів поетичного хисту Генріха, крім наведених вище листів, які, либонь, можна вважати першими зразками «конкретної поезії».

Щоб нарешті перед нашими очима постав і задній план картини, нам треба познайомитися ближче з однією дійовою особою, до якої авт. приглядається дуже нерішуче, бо хоч збереглося багато її фотографій, хоч є багато свідків, що знали її, більше, ніж тих, що знають Лені, образ її вимальовується невиразно, незважаючи на стількох свідків, а може, саме через них. Ідеться про батька Лені, Губерта Груйтена, що помер 1949 року, маючи сорок дев'ять років. Крім людей, що були безпосередньо зв'язані з ним — як М. в. Д., Гойзер, Лотта Гойзер, Лені, свекри Лені, її дівер,— пощастило знайти двадцять три особи, що знали Груйтена в різні пори його життя, здебільшого працювали з ним: одному він був підлеглий, решта всі підлеглі йому; це вісімнадцять будівельників, четверо службовців — архітектори і юристи, й один колишній адміністратор в'язниці, тепер пенсіонер. Оскільки всі ці особи, крім однієї, працювали з ним як підлеглі — техніками, креслярами, механіками, плановиками (це люди різного віку, тепер наймолодшому з них сорок п'ять і найстаршому вісімдесят), то, мабуть, найкраще буде спершу вислухати їх, після того як ми ознайомимося з сухими анкетними даними Груйтена. Ось вони: Губерт Груйтен народився 1899 року, вивчився на муляра, один рік брав участь у першій світовій війні («мляво й неохоче» — вислів Гойзера-старшого), після війни короткий час був десятником на будівництві, а 1919 року одружився («простягнув ніжку не по своєму ліжку») з матір'ю Лені, дочкою архітектора, що займав досить високу посаду (директор будівництва). Гелена Баркель принесла йому в посаг паку знецінених акцій турецької залізниці, а головне — солідний багатоквартирний будинок у гарному районі міста, саме той, в якому згодом народилася Лені; крім того, це вона відкрила, «що в ньому закладено» (Гойзер-старший). Вона взяла собі за мету зробити з Груйтена інженера-будівельника. На навчання пішло три роки, які в родині, хоч сам Груйтен і був невдоволений цим, називали «студентськими»; пані Груйтен любила казати, що то були «суворі, але чудові студентські часи». Самому Груйтенові ці слова не подобались: видно, він не вважав себе за студента Після закінчення навчання він з 1924 по 1929 рік був добрим виконробом; його навіть брали на великі об'єкти (не без допомоги тестя). 1929 року він заснував будівельне підприємство і до 1933 якось викручувався на межі банкрутства. 1933 року почався розквіт його підприємства й досяг своєї вершини на початку 1943 року, після чого Груйтен пробув два роки, до закінчення війни, у в'язниці й, відпов., на примусових роботах, звідки вернувся додому 1945 року, вільний від будь-якого шанолюбства, і задовольнився тим, що організував невелику бригаду штукатурів, з якою аж до своєї смерті 1949 року «непогано давав собі раду» (Лені). Крім того, він став «збирачем брухту» (Лені).

Коли авт. питає свідків, які не перебувають у родинних стосунках з Груйтеном, про можливі мотиви його підприємницького шанолюбства, частина з них зовсім заперечує, що він був шанолюбний, а частина вважає, що шанолюбство було «головною рисою його вдачі»: дванадцятеро заперечують і десятеро обстоюють «головну рису». Всі, навіть такий старий чоловік, як Гойзер, твердять, що Груйтен не мав ані найменшого хисту до архітектури, не визнають за ним бодай хоч здібностей «будівельника взагалі». Зате ніхто не заперечує, що він був, видно, добрий організатор, координатор, який навіть тоді, коли в нього на підприємстві працювало десять тисяч чоловік, «ніколи нічого не залишав поза увагою» (Гойзер). Цікаво, що з двадцяти двох свідків, які не перебувають у родинних стосунках з Груйтеном, п'ятеро (двоє з тих, що заперечують шанолюбство, і троє, що вважають його «головною рисою») незалежно один від одного назвали Груйтена «задуманим»; коли авт. спитав їх, що вони мають на увазі, даючи йому таку дивну характеристику, троє просто відповіли: «А те, що він справді був задуманий. Ну, любив думати, що ж іще. На питання, про що ж він міг думати, тільки двоє згодилися дати ще якісь пояснення. Колишній старший керівник будівельних робіт, тепер пенсіонер Гайнкен, що живе на селі, вирощує квіти, має пасіку (і якось дивно рекламує свою ненависть до курей — до кожного другого речення додає: „Я ненавиджу курей“), вважає, що в Груйтена то були „явні роздуми над людською екзистенцією — коли хочете знати, він був мислитель-екзистенціаліст, що вічно заходив у конфлікт з якою-небудь мораллю, яка стояла йому поперек дороги“. Другий свідок, колишній механік Керн, що тим часом став службовцем у федеральному уряді, ще досить жвавий п'ятдесятирічний чоловік, висловився так: „Бачите, ми всі вважали його за діяльну людину,— мабуть, він такий і був, а оскільки в самого мене вдача цілком бездіяльна (добровільне, може, й зайве, але слушне визнання — авт.), то я, звичайно, шанував його і захоплювався ним, особливо мені подобалось, як він умів поводитися з високими особами, ну, як рівний з рівним, хоч сам був простого походження, як вільно почувався в їхньому колі. Але часто, дуже часто, коли я заходив до нього,— а мені раз по раз доводилося заходити до нього,— він сидів коло столу й задумано дивився перед себе, не інакше, як задумано, і