Йордан Радичков - Ми, горобчики

ми, почали літати навколо й думати. Думали-думали, та й знову взялися за копицю, але не змогли зрушити її з місця. Шановний Добродій піднявся до Цвіра, знов обчислив параболу і сказав:

— Дивно! Парабола правильна, а летіти не можна. Тут, мабуть, щось є, шановний добродію!

Мушу сказати, що ніч застала нас біля Цвіра та його багажу. Переночували на копиці, наступної ночі знов переночували там. Не пам’ятаю, скільки ще днів і тижнів билися ми над тим, як відірвати проклятущий багаж від землі. Скажу тільки, що ми й досі мудруємо, бо анітрохи не втратили надії, що Цвір полетить-таки до Місяця — з усіма зібраними крихтами, комахами, з кінською підковою на щастя, з половиною Близнят і піском для травлення.

ПРО ОПУДАЛА

Одного ранку вдарила така посуха, що люди не могли працювати в полі. У нас же були свої клопоти — то одне треба зробити, то інше, а на посуху вже зовсім не лишалося часу. Мугик і Піук сказали:

— Усе живе згорить, відкладімо на потім свою роботу і зробімо чудо, хай піде дощ. Адже ніхто, крім нас, не потурбується про дощ.

Нам не вперше робити чудо. Якщо захочемо, щоб пішов дощ, виходимо всі разом на дорогу, купаємося в пилюці й гукаємо хором:

— Чик-чик-мугик!

І тільки-но покупаємось, відразу з’являється насуплена хмара, прямує до нас і здалеку гримить. Так сталось і цього разу. Ми покупалися, над горою з’явилася хмара, постояла там і двічі гримнула, щоб попередити про себе та розвіяти сумніви. Хмара все перерила, та не знайшла нас: ми сховалися. А тоді розгнівалася, вдарила гарматою по одному дереву, воно тріснуло навпіл і спалахнуло. Потім хмара пішла своєю дорогою і ще довго гарчала та оглядалася, а ми обтрусили пір’я, покупалися в калюжах і погналися за комахами.

Лише сиворакша не гналася ні за чим, бо дощ намочив усі її банти й вона розвісила їх сушитися на сонці. Тим часом земля протряхла так, що можна було орати. Люди висипали в поле, лелеки ступали своїми ходулями по ріллі. Ми помітили, що один чоловік доорює ниву і все озирається. Інші вже виорали й почали сіяти просо. А чоловік доорав, тільки сіяти не починає.

— Він боїться нас, тому не сіє. Давайте налякаємо його!

Взялися ми дружно, кинулися з лісу, вигукуючи: «Бж-ж-ж!» — і пролетіли в чоловіка над головою. Він так налякався, що сів на ріллю, а ми піднялися і знову мчимо над ним. Два чи три рази пролетіли так, потім сіли на дереві, щоб бачити чоловіка. Пішохід, що насвистує, обминув його, зневажливо глянувши, простежив за ним і повернувся до нас. Чоловік зняв капелюха, ляснув ним по коліну, почухав потилицю і промовив:

— Чи сіяти просо, чи не сіяти?.. Якщо посію, горобці склюють. Якщо не посію, нічого буде жати. Сіяти чи не сіяти? Мабуть, таки сіяти.

Він підвівся, щоб сіяти, а ми знов почали літати над нивою і дзижчати щосили: «Бж-ж-ж!» Чоловік сіяти передумав, сів, почухав потилицю, помовчав. Пішохід, що насвистує, ще раз обминув його зневажливо, начебто випадково, простежив, що той робитиме, і повернувся до нас.

— Мовчить і чухає потилицю, — сказав Пішохід. — Мабуть, щось вигадує.

Якщо людина чухає потилицю, значить, вона думає. Людина не те, що горобець, вона не думатиме, не почухавши потилицю. Чим більше людина чухає потилицю, тим більше може придумати. Наш Пішохід добре знає світ пішоходів, усі пішохідні тонкощі. Він і нас переконав, що чоловік на ниві зараз щось придумує і ми щомиті можемо впевнитися в цьому.

— Нічого він не придумує,— заперечив Шановний Добродій. — Він навіть думати не може, такого ми нагнали на нього страху. Ось побачите, ніякого проса він не посіє.

Поки Шановний Добродій говорив так, чоловік забив палицю в ріллі, прикріпив зверху поперечку, так що утворився хрест, зняв із себе сорочку й натягнув на хрест. Далі почепив на палицю шапку, трохи постояв, знов почухав потилицю і зняв штани. Набивши їх соломою, зав’язав мотузками, порізав де-не-де сорочку, щоб з неї звисало лахміття, і відійшов подивитись, яке з вигляду те, що стирчало в ріллі. А воно таки добре стирчало.

— Він хоче нас налякати, — сказав Пішохід, що насвистує.— Чоловік, який не хоче, щоб горобці виклювали його просо, скидає з себе одяг і робить опудало.

Наша хоробрість перейшла у прислів'я. Ніхто не може так сміливо, як ми, ходити біля лютого опудала. Інші підібгали б хвости від жаху, а ми — навпаки!

Шановний Добродій пішов, сів на опудало, почав клювати шапку і лаяти чоловіка:

— Хіба так роблять опудала, шановний добродію! Якщо ти хочеш налякати нас, треба поставити тут велике опудало, а тоді ми подумаємо, лякатися чи не лякатися.

Почувши це, чоловік підхопився і зник. Досить довго після цього він носив усяке сміття з села, всюди поставив опудала — одні великі, інші маленькі, з бантами, з тріскачками й гарбузами, а деякі обтикані пір’ям. Уся пива була уцяцькована опудалами. Інші ниви зеленіють собі, а нива цього чоловіка прикрашена опудалами. Він ходить між опудалами, одне поправить, якщо воно нахилиться від вітру, друге заб’є глибше в землю, третє переставить, щоб дивилося своїм лютим обличчям на нас. Поглянути — нива наче засіяна опудалами.

Восени всі люди вийшли збирати просо, а чоловік