Іван Байдак - Тіні наших побачень

відданість праці. Таланту ж було мало, а він бачив багато хороших художників. Я пристав на його пропозицію і наступні кілька років ми провели у Відні. Малювали картини на замовлення міщан — у ті часи було модно оздоблювати ними помешкання. Тоді під впливом кубізму, неокласицизму і меншою мірою імпресіонізму сформувався стиль арт-деко, що й був найпопулярніший за тих років. Це були роки праці... голодні та п’яні, деколи — закохані. Ми не жили у Відні, який змальовують у художніх творах, — ми створювали це місто для інших. Це був важкий час, але він вартував того. Я поїхав до Відня малим недосвідченим хлопцем, а повернувся звідти заможним зрілим художником, перед яким схиляв голову світ. Ми з Адамом залишились у Львові. Місто, яке сформувало тебе, завжди буде найсприятливішим для творчості. Ми знову ж таки малювали закордон, але тепер жили життям богеми, а не підрядників, які виконують чиїсь замовлення.

Приблизно тоді я зрозумів, що мав на увазі Ґреґор під словом «насолода». Наші будні минали між виставками, фестивалями та званими вечерями. Колекціонери, музиканти, письменники, архітектори — ми спілкувалися винятково із собі подібними. Приблизно тоді я зрозумів, що, просто маючи талант, можна подобатися людям, крім того, за талант тобі пробачали майже все.

У нас було все: гроші, вино, слава. Ми могли дозволити собі зникнути на деякий час чи проспати важливі зустрічі. Жінки змінювали одна одну, ми забували їхні імена, але вони знову ж таки нам пробачали. Адам сказав одного разу, що тіло митця створене для задоволень, тому любов приречена на тимчасовість. У мене були жінки, яким удавалося мене зачепити, утім, моє надто активне особисте життя ніколи не дозволяло зробити його сімейним. Бажання гри ніколи не переставало мене вабити...

— Як думаєш, — запитав мене Адам, — так буде завжди?

Я пам’ятаю, ми лежали тоді на траві амстердамського парку, курили марихуану, можливо, тому я так перейнявся й відповів, що в цій непостійності не можу нічого запам’ятати, тому й не знаю, чи щось насправді відбувається і чи буде в цього якесь майбутнє взагалі. Не те, яким я його бачу.

— Мистецтво вбиває, мій любий друже, хіба ви не знали? — Адам протягнув цю фразу. — Але, зрештою, нас убиває все, що нам життєво необхідне. Вогонь, вода, почуття. Мистецтво також убиває. Але мені це подобається.

Найспокійніша фаза мого життя тривала останні двадцять років, за той час я багато чого здобув і побачив. Це був період, сповнений досягнень і розчарувань, або приклад, як друге може бути результатом першого. Певної миті я зумів зупинитися і зрозуміти, що в спалюванні часу гублю власну ідентичність, що довести наявність таланту мушу насамперед собі. І тут не спрацьовують ні суспільне схвалення, ні гонорари. Тому я закрився й малював, утікаючи від епатажності свого існування та його дивідендів. І навіть від жінок. Жінки й далі перебували в моєму житті, тільки тепер вони відігравали лише естетичну роль. У певний момент мені набридли тіла — я шукав душі. Доступність була в моді, тому більше мене не приваблювала.

Час від часу я просто провідував Хельґу. Ми були знайомі дуже давно. Мабуть, останній період, який я пам’ятаю з мого дитинства, був саме з нею. З Хель­ґою я вперше поцілувався, Хельґа була мій перший друг. Потім вона переїхала із сім’єю до Польщі, і досить довго я не знав, що відбувалося в її житті. Як вона знову тут опинилася — невідомо, але добре, що вона була тут.

У неї було досить просте життя. Мешкала в невеличкому будинку із терасою, в якій заведено ховатись, щоб закурити першу сигару. Працювала офіціанткою в ресторані, бавила дітей, доглядала за ними й чоловіком. Читала книжки, вишивала хрестиком, старішала, гладшала, помирала.

Спочатку вона була доволі замкнутою: віддавалася лише із запненими шторами, під ковдрою, повторюючи традиційні рухи, майже не дихаючи, прикриваючи рукою рот у найприємніші моменти, з острахом почувши скрип підлоги чи рух ключа в замку.

Якщо бути точним, то навідувався я до Хельґи раз на місяць. Це був день, коли чоловік затримувався на роботі, а діти ходили в групу подовженого дня. Ми згадували дитинство, розмовляли, плакали, а потім знову кохались. Якщо чесно, особливої радості я не діставав, це було нечесно стосовно чоловіка, але їй потрібні були ці інтриги. Їй потрібні були такі вечори, щоб далі жити простим життям.

Чим для мене стало мистецтво? Приреченістю! Колись я сприймав усе як шанс, потім — як засіб маніпуляцій, згодом — як привілей, але тепер я потрапив у пастку власної нереалізованості. Весь мій творчий доробок — данина моді чи забезпечення потреб суспільства, і ніколи не напрям, який самостійно я визначив вагомим для себе. У результаті хочеться все перекреслити, різко заперечити всі усталені норми, показати протилежний бік — і протестувати!

Мені залишалися останні деталі. Я відчинив двері на горище, обережно піднявся сходами й увімкнув світло. Переді мною стояли тридцять три жінки, вони мали олійну структуру і не намагалися приховати свій сором. Пам’ятаю, коли вперше показав їх Доменіко, він сказав, що ладний був почергово з ними одружитися і проміняти кожну з них на наступну. Зізнався, що правдоподібність картин породжує в ньому збудження, я ж зізнався, що це була причина, чому перші спроби завершувалися невдачею.

Наразі в колекції було тридцять три картини з натури, я збирав їх упродовж років, у різні періоди свого життя, у різних локаціях, за різних обставин. Жінки приходили, знімали одяг і поставали перед моїм пензлем, готові зносити холод та інші незручності. Для мене такі роботи були інтимнішими за близькість: у першому випадку грішниками стають обоє, у другому — один просто фіксує злочин. Цілі трактати можна писати про те, як жінки зважувалися стати експонатами. Інтим для жінки завжди в дечому прихований ритуал, який, крім задоволення, часом може принести дурну славу. Тому жінка будь-яким чином намагатиметься приховати факт ситуативної близькості, наша ж співпраця була її безпосереднім підтвердженням. Для когось це була гра, хтось піддавався бажанню чи алкогольному хмелю, хтось хотів стати знаменитим чи увійти у творче коло. Найцікавіше, що, погодившись, рідко коли хтось думав про наслідки...

Найбільше подобалось малювати тих, хто був у мене закоханий, вони намагалися зробити все, щоб спростити мою роботу, наче це від них залежав результат. Відверто, їхня відданість надихала мене. Здається, з часом я на малюнку міг зрозуміти, хто з них мене кохає. Тоді я повірив, що найгеніальніші людські творіння так чи інакше були пов’язані з цією патологією. Навіть найідеальніше підібрані кольори, найточніше взяті ноти, найвлучніше дібрані слова не зможуть передати того, що відчуває людина — кохання!

— Ви маєте скасувати цю виставку, —