Світлана Талан - Матусин оберіг

Олеся вже не зверталася з таким проханням до батьків, але коли їй було чотирнадцять і вона почала ходити на побачення до Іванка, то дуже хотіла познайомити подружку з хлопцем і знову поговорила з родичами.

– Костик сюди не тягає своїх друзів, – невдоволено сказала мачуха, – тож і тобі зась!

Іванко зазвичай чекав Олесю на розі двох вулиць. Вони гуляли там, де мало сторонніх очей. Одного вечора сиділи в альтанці, узявшись за руки. Їхні плечі торкалися, й Олеся вперше відчула не відоме досі хвилювання. Від того дотику їй стало спекотно, і щось приємно-тепле наповнило груди. Дівчинці хотілося, щоб той тихий спокійний вечір під музику коників-стрибунців був нескінченним. Хотілося ось так, тримаючись за руки, довго-довго дивитися на світні зорі, і щоб ранок ще довго не наставав. Іванко обняв її за плечі, несміливо пригорнув до себе, і дівчинка відчула його подих зовсім близько. Хлопець торкнувся її вуст своїми, й Олеся не злякалася, не відштовхнула його, а вони вперше по-дорослому поцілувалися. Яким солодким видався їй перший цілунок! У голові шуміло від щастя та збудження, і вони цілувалися знову та знову.

Додому Олеся повернулася пізно, коли вже всі спали. Вона тихенько прочинила вхідні двері – вони й не рипнули, та одразу наткнулася на людину. Від несподіванки дівчина скрикнула, й одразу хтось затулив їй рота рукою та потягнув надвір.

– Костю, ти здурів?! – вона вирвалася з братових рук. – Так можна налякати до смерті!

– Ти де була? – спитав він невдоволено.

– А твоє яке діло?!

– Я – твій старший брат! – заявив Костя.

– Міг би не повторювати! Про таке «щастя» я вже знаю не один рік! Що з того, що ти брат?

– Я піклуюся про тебе!

– Ага! Пожалів вовк кобилу – залишив хвіст і гриву! – невдоволено промовила Олеся. – Хочеш знати, де я була? На побаченні! Цікавить, із ким?

– Здогадуюся, – зітхнув Костя.

– Більше питань нема? – сказала Олеся й зібралася йти до хати, але хлопець притримав її за руку.

– Не потрібен він тобі.

– Що-о-о? Ти так за мене вирішив? Пусти! – смикнула руку, але Костя її тримав міцно. – Що тобі від мене треба?

– Якщо ще раз підеш до нього, я тому ботаніку ноги повисмикую! – злісно прошипів хлопець.

– Тільки спробуй! – блиснула на нього очима Олеся.

Дівчина із силою смикнула руку і, звільнившись, пішла спати.

За місяць по тому Олеся знову приїхала додому та пішла на побачення. Вони ходили з Іванком, узявшись за руки, і дівчина відчувала на собі чийсь погляд. Вона сторожко озирнулася – нікого, але відчуття, що за ними стежать, не покидало її весь вечір. Закохані цілувалися під густим віттям старої розлогої липи, коли боковим зором дівчина помітила людську тінь неподалік, під деревом.

– Там хтось є, – стиха сказала Іванкові.

Хлопець озирнувся і, нікого не помітивши, сказав Олесі, що їй здалося. Вони знову цілувалися, і в обіймах коханого дівчина заспокоїлася, подумавши, що й справді їй привиділося. Коли Олеся зайшла у двір, за нею прийшов Костя.

– То це ти шпигуєш за мною? – запитала дівчина.

– Я! І що?

– Чому? Можеш пояснити?

– Я не хочу, щоб ти з ним зустрічалася!

– Але чому, Костю?!

– Ти знаєш, хто його батьки? Вони – заможні люди, тож ти – не їхнього поля ягода. Тепер зрозуміло?

– То не твій клопіт, – спокійно відказала Олеся. – Не ходи за мною, будь ласка, не сором мене. Домовились?

Костя нічого не відповів. Він пройшов повз Олесю, зачепивши її міцним плечем, попрямував до хати. За ним гучно гепнули двері.

Наступного разу, коли Олеся приїхала додому, вирішила поговорити з Ніною. Вона розповіла їй про брата, який не дає їй проходу, шпигує за нею й узагалі контролює кожен її крок.

– Ти щось розумієш, Ніно? – спитала Олеся.

– Та все ясно як білий день! – усміхнулася Ніна. – Він твій старший брат – ось і турбується про тебе! Напевно, не хоче, щоб у пелені принесла!

– І на який ляд мені така його турбота?! – обурено промовила Олеся. – Краще б знайшов собі дівчину й відчепився від мене!

– А може, у нього вона є? – Ніна хитро примружила очі.

– Ти?! – здивовано запитала Олеся.

– Не зовсім так, але він мені подобається! – зізналася Ніна.

– Так і зустрічайся з ним.

– Не все так просто, – зітхнула Ніна. – Поговорити зі мною – будь ласка, випити чарчину – також не проти, а так… Тільки натякну – одразу каже, що в автомайстерні роботи багато чи ще щось вигадає. Можна подумати, що він там єдиний автослюсар!

– Не єдиний, але ж він щойно почав працювати, тож потрібно себе добре зарекомендувати, – почала Олеся.

– Не захищай! – перебила її Ніна. – Зараз морду від мене верне, а потім бігати буде.

– Звідки така впевненість?

– А я його насінням, змащеним місячними, нагодувала, – прошептала Ніна. – Баби кажуть, що тоді чоловіки голову втрачають за жінками.

– Фу! Яка гидота! Ніно, та то ж дорослі жінки вигадали, а ми ще не дорослі!

– І вже не діти! – зауважила Ніна. – Ледь не забула! У мене для тебе подарунок! Відгадай, який?

– Не знаю, – стенула плечима Олеся.

– Ну! Твоя мрія!

– Мобільник?!

– Відгадала! Тримай! – Ніна подала Олесі мобільний телефон. – Щоправда, потасканий, але працює справно. Картку я викинула, тож купиш собі нову сімку.

– Де ти взяла? Бува, не поцупила десь?

– Ні. Знайшла. Користуйся й не став зайвих питань, – посміхнулась Ніна.

Олеся подякувала, але не повірила Ніні. Їй так хотілося мати мобільник, що не вистачило сил відмовитися. Удома Олеся роздивлялася телефон, коли до кімнати зайшов Костя.

– Де взяла? – запитав він дівчину.

– Ніна подарувала.

– Крадений?

– Ні. Знайдений.

Костя подивився на мобільник, промовив: «Старий!», – але Олесі було байдуже. Майже у всіх вихованців дитбудинку вже були телефони, а в неї не було.

– Хочеш, я тобі із зарплатні куплю новий? – спитав він. – Крутий!

– Мені нічого від тебе не треба! – чітко промовила дівчина і сховала мобільник у тумбочку.

– Ти дурепа, Лесько! – скривив у посмішці губи хлопець і вийшов із кімнати.

Розділ 16

Олеся з Кариною пішли на своє улюблене місце. Усівшись на бетонній плиті, почали розмови про хлопчиків. Подругам конче було потрібно розібратися, чи в них кохання, чи закоханість. Карина також почала нещодавно зустрічатися з Андрієм, вони навіть уже кілька разів цілувалися.

– Мені здається, що