Андрій Хімко - Засвіти

— Добридень вам у вашій хаті!

— Добридень. Проходьте, будьте гостею.

— Такі, як я, гірше татарина. Гундиха я, з викотців, може, чули?

— Чом би ж не чула? Чоловіка вашого знаю, та й вас бачила не раз.

— З дитиною кручусь, по господарству, самі знаєте — одна... То й завітала оце погомоніти.

— Кажіть, послухаю. Ви, челядь, підіть надвір, хай ми поговоримо тут,— сказала ласкаво і ніби вибачливо Катря, помітивши незручність гості.

Схопившись за руки, діти стрімголов подалися з гуркотом із хати, аж Домна з того утішилася...

— ...То ото я й кажу, пані-господине,— з найголовнішого почала Мотря.— Доглядаю його, а сама думаю: чи ж воно буде моє? І мати може признатися якось, і родичі відшукатись. А до того мені незабаром бог дасть, може, помітили, самій справжньою матір’ю стати, то буде одно рідне, а друге — годованець... Всякого горя можна нажити, як то буває зчаста. Побоююсь і того, що про своє буду більше піклуватись, ніж про нього, мимоволі його кривдячи. А це хлопець, не встигне вирости, уже, вважайте, і нема його...

— Це правда, Мотре. Скільки ж йому тепер уже?

— Десь штири, по Покрові буде, як знайшовся. Охрестили, Івасем назвали, бо чи хрещене воно було, не знаємо, а прізвища його... теж бог знає.

— Все то правда, Мотре. Тільки я думаю, що печалитися тим аж так намарне. У хлопців, вважайте, доля однакова, та й наша, жіноча, від неї не дуже краща. Отож і про нього: чи буде він ваш, чи хоч би й знайшлися, як кажете, йому рідні батьки, то й ті, що виростили, не стануть чужими. Подумаю я про дитину, а головне, чоловікові скажу.

— З тим і прийшла я.

— ...Може, як на те піде, то й Січ ним заопікується. Чула, що беруть туди подібних, ростять їх там і навчають на кшталт турецький. Лише ото ще трохи рано його до січових мордувань приставляти.

— Вечеря готова, мамо,— ввійшла до хати Оришка.

— Клич всіх сюди та й повечеряємо.

За вечерею багато чого переговорили: про почуті новини, про дороговизну, про голод по селищах, особливо на Подніпров’ї, про ясирі та гвалти жовнірів, про те, що «як помажеш, то й поїдеш»...

— То ви ж, пані-господине, майте на увазі те, що казала вам,— попрощалася Мотря, взявши хлопця на руки, але тут-таки й поставила, бо тяжкий...

Домні немовби щось обірвалося в грудях по отому прощанні гості.

«Признаюся в усьому, розповім. Кошовиха добра, не подивується отому гріхові моєму»,— думала вона про господиню, та, коли доходило до зізнання, знов брав її страх і сумнів, тож і ховалася з тим.

Одного разу, за сніданком, господиня згадала про Мотрю:

— Дитиною журиться Гундиха. Своєї сподівається скоро... Я б сама взяла того хлопця. Левчикові до пари, та коли ж, боюся, чи наш батько на те піде.

— Візьмемо, мамо, тато нічого, крім доброго, не скажуть,— вхопилася за це до всього жаліслива Орися, не помітивши завмерлості в лиці подруги-годованки.— Візьмемо...

«Надоум, боженьку, її, спасенну»,— повторяла про себе Домна.

— Не знати, чи лише від нас те залежатиме. Може, товариство писареві прирече піклуватися цим. Він же й бездітний, здається. А ще можуть і війтові тут доручити та райцям... В покійного писаря вже ріс один із таких. Та й Кривошапко-Гунда ще ж не сказав свого слова. Хто воно там в таку пору? — почула вона стуки та шарудіння на ганку.— Вискочи-но, Орисю!..

— О боже!.. Богородице свята!.. Орда!.. Та-та-ри-и! — смикнувши до себе щосили двері, зойкнула і стала, як прибита до стіни, дочка.

— Що з тобою? — встала сердито із лави мати.

— Ор-да-а!.. Та-та-ри-и!— видушила з себе Орися, вирячивши перелякані очі.

— Свят, свят... Що ти верзеш?! — пополотніла посеред хати зі сплеснутими руками кошовичка. А за мить кинулася в кухню до кочерг.

— Добридень, пані кошовій! — почула вона на порозі світлиці рідну мову.— Гостей приймайте з коша, від пана господаря.

— Спаси, боже, і помилуй! — поставивши наспіх в кут рогача, перехрестилася вона і, отямившись, спохопилася: — А-а-а! Просимо! Просимо! — не вірила своїм очам.— Проходьте, будь ласка...— кинула вона докірливий погляд в бік Орисі.

— Я не сам, добра пані! Гостя вам привіз. Татарина пан кошовий до худоби прислав, бранця...

— Татарина? До худоби? — ніяк не могла вона второпати.— Оце оказія,— глянула насмішкувато на челядь.— Ану, який же він там? Кличте! — споважніла вона, облегшено зітхнувши.

Козак відхилив двері у сіни, поманив пальцем когось, і через поріг на цей жест переступив незграбно у хату татарин.

— Сабаних хайр олсун! Топлого ранку! — забелькотів згодом, розгледівшись і склавши долоні проти грудей, гість.

— Всю путь його вчив вітатися,— встряв козак, пояснюючи оте вітання.— Сказано — татарин!..

— Проходь, проходь уже. Оце його ти налякалася, Орисю? — посміхнулася Катерина, розглядаючи прийшлого.

— Хіба ж