Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

з самого дитинства. Крім того, це була мрія моєї мами. Тож можна сказати, з молоком матері мені передалося. Потрапити в армію виявилося непросто — це був 2011 рік, я була випускницею військової кафедри, офіцером запасу, та ще й дівчинка — брати не дуже хотіли. Коли почалася АТО, я служила на факультеті військової підготовки НТУ «ХПІ» офіцером відділу морально-психологічного забезпечення. І в період активної фази конфлікту я усвідомила, що офіцер не має бути вузькоспрямованим — бо ти не знаєш, що буде далі і які знання тобі можуть знадобитися.

Спочатку я пішла на курси Червоного хреста з першої медичної допомоги. У вільний від роботи час стала навчатися керувати танком. Це було трохи складно, передусім через брак цього самого вільного часу. Але завдяки товаришам по службі мені все вдалося. Спершу вчилася на тренажерах-імітаторах, згодом мені дали можливість проїхати на справжньому танкові на полігоні. Так, крок за кроком, я освоїла іншу бронетехніку. Робила все, щоб бути корисною та в разі необхідності мати змогу хоча б самостійно вивезти поранений екіпаж — війна йде, і хтозна, що може статися в майбутньому.

Потім були курси військово-цивільного співробітництва, де ми проходили не тільки фізичну та професійну підготовку для виконання завдань у зоні АТО, а й психологічне тестування. За всіма цими показниками робили висновок про комплектацію груп, у яких ми будемо працювати в зоні бойових дій. За своїми професійними та індивідуально-психологічними якостями я потрапила в пошукову групу гуманітарного проекту ЗСУ “Евакуація-200”. Як я дізналася згодом, я була першою жінкою в цій місії.

Мене запитали: «Не страшно?» Але що значить «страшно», «не страшно»? У хлопців же ніхто не запитує, страшно їм чи ні. Вони йдуть і захищають мене, і я прокидаюся щоранку під мирним небом. Якщо я можу щось зробити — я повинна це зробити. Ще коли ми їхали в зону АТО, одразу заявила, що я не з тих, хто сидітиме на місці, бо інакше який сенс мені туди їхати? Дуже не люблю «туристів», які їдуть за статусом УБД. Моя робота розпочалася з ведення обліку, організації та оформлення документів, відправлення та контролю транспортування тіл загиблих. Швидко розібралася в усіх нюансах роботи, і мене почали брати для виконання завдань на виїздах.

У перший мій виїзд безпосередньо в «сіру» зону я не виходила, стояла на останньому нашому блокпості. Тоді шукали тіло одного військовослужбовця — він зник безвісти, і пошук тривав досить довго. Мої дії були раціональними, я в усьому слухалася командира, намагалась виконувати свою роботу правильно і швидко, і мене таки почали брати з собою працювати повноцінно. Потім бувало вже, що командир призначав мене старшою.

Вітоді моя робота полягала в транспортуванні загиблих, пошуку тіл, евакуації, була якось навіть ексгумація тіла загиблого. Може, це прозвучить цинічно, але вирушаючи на виїзд, я якось мобілізувалася і давала собі установку, що маю просто виконати свою роботу. Знаючи свої слабкі місця, намагалася з ними боротися. Наприклад, старалась ніколи не запам’ятовувати прізвищ загиблих героїв-військових. Але я їх усіх пам’ятаю, кожного з них. Досі, хоча на сьогодні пройшло вже два роки з часу тієї ротації. Ще одне правило — не дивитись на обличчя загиблих, хоча, звісно, це не дуже виходило. Як мені вдавалося мобілізуватись і працювати — досі загадка.

Мені говорили, мовляв, коли повернешся назад, на факультет, воно тебе «накриє». Але, слава богу, цього не сталося. Звісно, час від часу я згадую. Є картинки в пам’яті, дуже страшні, які я хотіла б забути. Бо ви ж розумієте, не завжди ми транспортували тіло цільне. Ті, хто там побували і займалися цим… Це не може для них пройти безболісно. Десь воно і в мені відклалося. Але для мене великим стимулом було те, що я роблю шляхетну справу, якщо це можна так назвати. Бо десь батьки, жінки та діти чекають свою дитину, чоловіка, батька — хоча б побачити, поховати по-людськи, по-християнськи. Бо чекати — це найгірше, що може бути. Те, що я роблю добру справу, мене якось підтримувало, як і те, що я присягнула захищати український народ та виконувати свій військовий обов’язок — це таки відіграло свою роль.

Якщо ми знали більш-менш точне місце загибелі, робота з евакуації та транспортування могла зайняти близько години. Траплялося, що пошук тривав довго. Бувало, шукаючи військовослужбовця, ми знаходили останки іншої людини — цивільного. На деякі місця ми виїжджали двічі й лише за другим разом знаходили тіло.

Найскладніший вихід був у мене в грудні 2016-го на Світлодарській дузі, у той самий сумнозвісний «ліс». Ми повинні були знайти загиблого так званого «ихтамнета». Саме тоді мала відбутися передача тіл — ми мали віддати тій стороні їхніх загиблих, а вони нам — наших військових. Була домовленість про «годину перемир’я», аби ми змогли пройти в «сіру» зону і знайти загиблого. Ми одягли світловідбивальні жилети — попередження, що ми — пошукова група, щоб по нас не стріляли, але натрапили на диверсійно-розвідувальну групу. Можливо, вона не була попереджена про нашу роботу, або так вони дотримуються обіцянок — достеменно не знаю. Ця група відкрила по нас прицільний вогонь. До них було буквально якихось 20 метрів, може, й ближче, бо коли я лежала на землі, бачила навколо їхні берці, які рухалися. Зброї в нас при собі не було. Постійно свистіли кулі, на нас сипалося збите гілля, і вже стало зрозуміло, що вони стріляли на ураження. Тоді нам спало на думку зняти із себе жилети. І здається, на мить вони втратили нас із поля зору, мені це допомогло згуртуватися й відповзти. Щоб дістатися до своїх, довелося хвилин 40 вибиратися поповзом. У ці півгодини вже з’явилася інформація, що ми зникли безвісти, ніхто не знав, що з нами. За час ротації я потрапляла під обстріл двічі. Уперше це сталося в районі Широкіного, де ми забирали загиблого розвідника. Але там обстріл був не такий прицільний, та й далеченько було…

Усвідомлення того, що відбулося, і того, що кулі пролітали просто біля мене, прийшло не одразу. Мабуть, тижнів через два. І то через те, що мама впізнала мене на відео, яке показали по