Галина Бабич - Професор Шумейко

— План по збору металолому ми виконали! Але премії, як обіцяно, не буде. Вийшов курйоз, який міг закінчитись трагічно! Студент Микола Остюк приніс на територію технікуму, а отже, і Києво-Печерського історико-культурного заповідника снаряд. Це ж добре, що моє досвідчене око враз визначило: об'єкт небезпечний. Я зразу ж саперів, міліцію. Вивезли, знешкодили. Ворог чигає на нас на кожному кроці! Не можна розслаблюватися ні на хвилину! Це ж би могли архітектурні пам'ятки світового значення вмить загинути!

— А про те, що Микола Остюк міг загинути? Про це ви подумали, — репліка з залу від технікумівської богеми.

— Сам же приніс!

— Не в усіх же, Леоніде Андрійовичу, таке досвідчене око, як у вас! — знову богема (педагоги з музики, хормейстерша, хореограф). Богема, вона і в 50-х залишалася богемою: ляпає язиком що попало.

— Премію, як обіцяли, треба дітям дати, — обірвав дискусію директор.

— Поміркуємо і пошукаємо кошти, — виправдовувався парторг. —Можу я продовжувати?

— Продовжуйте!

— Кількісно і якісно наш навчальний заклад взяв найактивнішу участь у демонстрації трудящих, присвячену 36-й річниці Жовтня. Після цього в Першо-травневому парку, де відбувалися народні гуляння, виступив хоровий колектив клубного відділення. Що я тут можу сказати? Хор — кращий у районі після «Арсеналу». Але каламутять нам воду деякі комсомольці, як-от Зінаїда Лугова, староста жіночого гуртожитку. Сьомого листопада, тобто в саму річницю, державний прапор був відсутній на названому об'єкті! Потрібно осудити! Я все сказав.

Раптом, ніби опечений, до трибуни побіг Микола Остюк (хоча слова йому ніхто не надавав).

— Прапор висів, уночі по нужді виходив, бачив, як оце вас, Леоніде Андрійовичу. Прапор зняла Фотинія.

І тут таке здійнялося! Збори поділилися на тих, хто повірив, що це справа рук колишньої послушниці Фотинії, і на тих, хто грудьми стояв за Фотинію і захищав її. Парторг спочатку вкляк, а тоді став кричати, усіх перебиваючи.

— Фотинія, хоч і черниця, але зараз наша людина! Це добросовісний працівник!

— Я ще не все сказав! — не покидав трибуни Остюк. — Леонід Андрійович часто повторює слово «порядок», але в гуртожитку ніякого порядку. Про хлопців — не скажу — живемо в келіях. Туалет на вулиці, на кухні — одна плита зіпсу-та, гаряча вода — раз на тиждень, холодна — постійно як крига, з колонки монахів. У дівчат — одна шафа на тридцять душ. Я все сказав.

Воістину мудрий був той, хто писав, що людська натура має свої межі. Вона може зносити радість, страждання до певної міри і гине, коли та міра перейдена.

Так із цим малим Остюком. І не тільки. Але чому саме Микола за всіх нас? Остюкові здалося, що він за час промови на трибуні підріс. Богема аплодувала.

— Ти, Колю, молодець! Але навіщо Фотинію топиш?

— Я Зіньку вирятовую!

— Хіба можна рятувати в такий спосіб?

— Рятуй, Климе, у свій, — буркнув Микола.

Від богеми виступив Корцов, завершив словами: «Про дітей не думаєте, Леоніде Андрійовичу».

— Які вони діти? Комсомольці вони!

Регіт богеми.

Далі збори пішли в якомусь іншому руслі, бо про державний прапор уже не згадували. Комсорг з надією дивився на директора: той зараз вирулить.

І вирулив.

— Невже бідність, окрім знань, ми можемо дати вам, діти, чи то пак, комсомольці! Мені боляче і соромно. Бідність подолаємо. Ось ще трохи. У вас буде майбутнє, на яке ви заслуговуєте! Побут — наша біда теж. У спортзалі є зайва величезна шафа, доправте, Леоніде Андрійовичу, в гуртожиток. Сантехніка. Ми не автономні. Гуртожиток зв'язаний з іншими будівлями заповідника, де систему комунікацій ще не налагоджено. Треба почекати. Говорячи про матеріальне, скажу про бідність наших душ. Декому пояснюю. Танці на майданчику біля гуртожитку відбуваються практично на кладовищі. Ви бачили? Там же могили! Я не просто відміняю танці. Як директор із сьогоднішнього дня забороняю. Є спортзал, клуб у навчальному корпусі. Танцюйте на здоров'я!

У залі пожвавлення, шум. І тут збори знову поділилися на тих, хто любить танцювати, і — навпаки.

— Сам уже не може, то й нам зась! Мало хто тут похований. Може, я атеїст. Он у печерах тих мощей повно, а нам, молодим, що? Тільки споглядати на них? — ниділи невдоволені.

Але більшість підтримала директора. Директор дивився тепер на комсорга. Мовляв, вирулюй далі. Комсорг, що мав риб'яче прізвище Судак, — не найгірше, що було в комсомолі. Киянин, батьки учителі, ерудит, усі сесії — на «відмінно». Комсоргом ми були задоволені. Між собою говорили: «Навіщо усе це йому?» Навіщо міському інтелектуалу сільський клуб? Ніхто тоді не вірив, що Юра Судак чесно відпрацює свої два роки завклубом у селі, потім повернеться у столицю, присвятивши своє життя культурі на високих державних посадах. Він був вартий того.

Коли виступав Юрій, його завжди уважно слухали. Не повірите чому. По-перше, з нього був добрий оратор, подруге, кожен намагався піймати комсорга на тому, чи до місця