Тарас Прохасько - Так, але…

Часом вони кидали у дітей камінням. У старших просили сигарети. Деякі з них були дуже гарними і молодими, деякі — потворними і страшними. Часом молоді і гарні цілими днями сиділи на одному місці, інтенсивно гойдаючись. Часом старі і покривлені несподівано швидко гасали горбами і галявинами. І були ночі, коли хтось із них нестерпно тяжко вив, кричав і завивав. Що діялося в цих головах у такий час — невідомо. Співчуття ставало безпомічним, бо що можеш помогти, коли не можеш нічого порадити, а що можна порадити, коли зовсім не знаєш, що відбувається, коли нема шансу порозумітися. Просто деякі ночі є жахливими. Але більшість їх переживає. Можливо, жах таким чином теж додається до переліку нормальних речей.

Ті, хто вмер від втоми від такого життя, від втоми від жаху, поховані на лісовому цвинтарі, який має багато спільного з лагерним. Їхні могили хоч і серед могил родинних людей, а все ж якось однаково інтенсивно занепадають, зникають, щезають, ідуть у глибину і в безпам’ятство. Вони дозволяють собі відкрито поводитися так, як боїмося визнати ми, що з нами буде те саме.

Я щасливий, що знав їх. Що вони так багато показали мені того, що стосується екології. Часом я бачу їхній вираз очей, їхню напружену або розслаблену міміку, їхні жести і ходу в місцях, далеких від закритого диспансеру. Я не можу цих людей вважати близькими, але можу бути з ними щирим, бо знаю, як здатна розтягатися норма. Місячні ночі спільно пережитого жаху, сонячні дні загальної благості, тісна залежність від факторів, неможливість зрозуміти. Але лінія поділу настільки умовна, що тримається лише завдяки парканам, огорожам і режимності. Часто навіть самому собі важко щось пояснити, щось порадити. Не кажучи вже про те, що за парканами — також такі ж наші люди.

Її улюбленою філософською темою було питання міри. Проблема визначення міри, межі, проблема помірності. Її — вслід за античними мислителями — переймало питання того, як людині визначити, досягти і не переступити власної міри у всіх аспектах і випадках життя. І вона розуміла, що власна мірка — це зовсім не те саме, що норма. І що щастям є, власне, та вузька виміряна смужка, до якої варто йти, але за яку не слід переступати, щоб одним кроком не перетворити все добре на безповоротно зле.

А найголовнішим мірилом у житті вона вважала цікавість. Цікавість як властивість суб’єкта, а не будь-яких об’єктів, зацікавленість, допитливість, охоту пізнавати, відчувати, переживати, проживати, бачити. Пізнання світу, створеного зацікавленням. У неї була така теорія, що цікавість і є тою життєвою силою, тим вітальним духом, який робить життя сенсорним. Щось на кшталт вчення про довгі шиї жираф, які видовжувалися через жираф’ячі прагнення. Або пускового механізму у насінині, яка врешті обертається величезним деревом. Якщо ця цікавість є, якщо вона дана, то людині не конче потрібні всілякі філософії, психології, стимулятори і наркотики, розваги і розради, бо вона має повноту життя. Натомість тоді, коли цієї цікавості до життя нема, коли вона відсутня, то ніякі системи, вчення і знання, ніяке мистецтво, розваги і подорожі не дадуть того, на що можна сподіватися. Бо все тримається на твердому пучкові полум’я — на цікавості. Вона вважала, що якраз цією властивістю людство найвиразніше поділяється на два людства. Їй було шкода, що у школах, сім’ях та інших формаціях цього розділу не зауважують, не визнають, і люди — і з цікавістю, і без неї — мучаться одне з одним і мучать одне одного.

Вона називалася Міра. Тобто Мирослава. Так її назвали на честь тодішнього героя, терориста Січинського. Дивно, бо тато Міри був греко-католицьким священником. Вона народилася в Америці, куди батько приїхав організовувати українське церковне життя. Хоча мамі там не сподобалося, було нецікаво. Вона забрала маленьку Мірку і повернулася до старших дітей, додому, до Львова. А потім була велика війна. Воєнна катастрофа обернулася для Міри чудесною школою. Опинившись у родича-пароха придністровського села, куди вона приїхала на вакації влітку 1914 року, дівчинка пробула тут аж до кінця війни українсько-польської. Мабуть, саме там вона навчилася, як можна розважати, вчити, веселити, засмучувати, винагороджувати і карати, заспокоювати саму себе. Багато часу, багато простору, багато емоцій, багато цікавості і відкриттів. І багато різноманітних людей. У плебанії, де мешкала Міра, постійно кватирували офіцери різних армій. Там були австріяки, мадяри, румуни, чехи, хорвати, росіяни, черкеси, донці, кубанці. Всі почуті історії були її початковою школою. Світогляд від таких лекцій набуває масштабу, який неможливо порівняти навіть із закритим елітним інтернатом.

Хоч потім Мірі все ж таки довелося витерпіти брак свободи у львівській гімназії сестер-василіянок. Завдяки їй вона запізнала (як то кажеться) пів Львова. Вакації — як донька місіонера — проводила у Шептицького у Підлютому. Так і не змогла себе пересилити — жодного разу не поцілувала персня митрополита. Її вчили видатні учителі: Олена Степанів (Міра страшенно цікавилася географією), Василь Щурат. Вона була у «Пласті» (бо там була природа) і зналася з приятелями старших братів — Федем Черником, Іваном Чмолою, всілякими молодими ветеранами українських битв. Вона робила домашні завдання вдома у Труша, бо приятелювала з його донькою, а разом зі старшою сестрою приходила до ательє Новаківського. Але найголовнішим уроком гімназії все ж таки стала класика: антична міфологія, латинські тексти, грецькі філософи, бо виявилося, що саме там ключ до всіх ситуацій, які можливі серед людей.

Після гімназії Мирослава вписалася на біологію. Вона страшенно любила все, що стосується життя рослин і тварин. Але за якийсь час з’ясувала, що не терпить математики, яка є обов’язковою, і покинула студії, щоб не робити того, чого не хочеш. Довший час працювала на славному українському підприємстві «Луна». А щоби було легко у роботі з кавовими напоями, безжально відстригла найдовшу і найпишнішу у Львові косу. З