Артем Чапаєв - Тато в декреті

те щоб багато. Ні. Він, задоволений своєю прудкістю, тікає від тебе з реготом, хоча щойно навчився ходити. А ти біжиш і однією долонею хапаєшся за серце, а другу ледве встигаєш для амортизації вставити між головою сина й гострим кутом стола.

Або ти сідаєш попити гарячого чаю, а молодший — ні, він не завтикує в іграшки, як старший — він одразу встає і дряпається по твоїх ногах, якщо ти всівся на стільці. Або, якщо ти на довгій кухонній лавці, він видряпується з іншого боку, підходить і повертається дупкою до тебе, щоб різко плюхнутись тобі на коліна. Ти відставляєш чашку подалі, щоб не обпекти його, а другою рукою намагаєшся сповільнити цей плюх.

Як і в багатьох людей, декрет у мене не означає цілковитої відсутності роботи. Правда, мені не доводилося доходити до такого, як розповідала одна мама: ногою підколисує люльку за прив’язану мотузку, а руками в цей час друкує. Аж такої біди не було. Коли не мав сили писати чи можливості в певний день попрацювати для грошей — принаймні завжди мав час почитати. Але все ж підробіток потрібен, і ти пробуєш потроху редагувати тексти, перекладати тощо. Побачивши, що ти сідаєш за комп’ютер, синочок підходить до тебе і повертається, щоб дупцею тицьнутись у ноги.

— Добре, сідай на коліна, тільки дай мені п’ять хвилин!

Але якщо в перший рік дитині однаково, що ти робиш у вільні тридцять сім з половиною секунд, то після року вона вимагає, як це називає наша подруга, якісної уваги. Молодший тепер буквально ревнує до комп’ютера. Хапає за пальці й відриває їх від клавіатури.

Щоб попрацювати бодай десять хвилин, ти даєш йому Святе: наприклад, свої темні окуляри чи отой ажурний мідний кавовий набір на двох, який подарували каучсерфери з Туреччини. Та ще деякі речі, про які не напишу, щоб наша мама не знала. Але ж приходить Оксана з роботи:

— А це що таке?!

Її улюблене біле покривало — сувенірне, з романтичної поїздки нашого бездітного періоду — обмальоване зеленим і оранжевим фломастерами.

Коли в молодшого веселий настрій — це означає, що тобі доводиться за ним бігати. У найкращому разі, він хоче лащитись. Тоді він витягає з полички згадану в цій книжці не раз і не два «Козу-дерезу» (як вона мене дістала!) й тицяє тобі в руки. Здається, сина цікавить не стільки коза-дереза, скільки лягти головою тобі під пахву, а ручками хапати тебе за пальці й запихати свої гострі кігтики тобі під нігті.

Якщо старший після першого разу сам повчав батьків, що можна, а що «но-но-но!», то для молодшого найвеселіша розвага — лізти до газових конфорок, поки ти відвернувся робити салат, або, якщо ти біля плити, видряпатись на лавку й тицяти пальцем у клавіатуру, хитро поглядаючи на твою спину, — це робиться винятково заради того, щоб ти зрештою помітив. Ми з Оксаною подібне називаємо так: Вершини Дитячого Гумору.

— Ну чому до твого братика «не можна» доходило з першого разу, а до тебе не доходить? Га?

Сміється.

Мабуть, не доходитиме ще якийсь час. На старшого магічно діє фраза «я буду сердитий».

— Ні, ні, ні, тату, тільки не сердься!

Із молодшим не так. Йому смішно, коли чогось не можна, але він це робить, і ти сердишся. Оскільки ми з Оксаною — люди нового покоління, то в рамках взаємної психотерапії тільки між собою й пошепки кажемо, що «нинішнім дітям в організмі бракує люлєй». Наші діти не знають і не знатимуть, що означає «дістанеш по попі». Якось одна з бабусь, за загальноприйнятою методикою старшого покоління, трохи ляснула нашого старшого нижче від спини. Він просто спантеличився. Уважно вдивляється їй в обличчя, щоб зрозуміти вираз, і перепитує:

— Ти що, на мене сердита?

І сльози на очах просто через те, що на нього сердиті — бо що значив отой рух рукою, він гадки не має.

Про подібну різницю між поколіннями розповідала й письменниця Людмила Улицька. Син привів до неї онучку, Улицька за якусь провину пригрозила:

— Я сейчас тебя отшлепаю!

А син їй тихенько:

— Ма... Она не знает, что это такое.

Я не дурний і бачу, що й нині дітей б’ють. На майданчику хлопчик років шести чимось завинив, до нього підбігає злий батько — і хлопчик рефлекторно затуляє руками голову. Голову! І мені дуже шкода, що в Україні на практиці не існує соціальної служби, яку можна викликати для перевірки, що там відбувається в них удома. Чи нема закону, за яким такого дорослого можна й самого виховати аналогічним методом. Ми ж забороняємо своїм дітям бити себе. І водночас дехто досі вважає, що дорослим бити дітей можна. Що це — педагогіка! Я сам пам’ятаю, як у радянські часи вчительці молодших класів було дозволено давати потиличники чи шмагати лінійкою по пальцях за погано зроблений урок. Тепер штурхани чи биття по дупі — прерогатива винятково люблячих батьків. Нещодавно в ukr.net всіх обурило відео, на якому київська логопед дає семилітньому хлопчикові ляпаса, а коли дитина після цього намагається встати й вийти з кімнати — жінка не випускає. Зате в телепрограмі для батьків емігрантка чи то з України, чи то з Росії розповідає про Нову Зеландію:

— Здесь до такого доходит… Ребенку нельзя даже пощечину дать. Это извращение какое-то!

Биття дітей батьками у країнах, де це не заборонено законодавчо, — досі узаконене насильство щодо беззахисних. У цій книзі я намагаюсь уникати різких суджень і, зокрема, свідомо оминаю традиційні теми «мамосрачів» (щеплення, гомеопатія, час