Валентин Терлецький - Кілька років зими

Іван нічого не зрозумів, проте машинально впустив сусіда до свого помешкання. Григір помітив свого велосипеда під купою різноманітного мотлоху, й одразу почав висмикувати його звідти, при цьому голосно кректав і зойкав. Іван рушив до свого столу і продовжив писати, допоки його не вивів із творчого трансу ще один сторонній звук: це у дверях з неймовірним галасом з’явилася велетенська фігура, яка не була схожа ані на жінку, ані на чоловіка, ані, взагалі, на щось людиноподібне.

— То ось ти де, клятий покидьку! — заволала істота низьким трубоподібним голосом, від чого Іван навіть затулив вуха, — Що це ти робиш з нашим велосипедом? І чому він тут, а не в моєму підвалі?!!,— істота нахабно вдерлася до квартири, ніби й не помітила господаря, що зіщулився на робочому місці.

Закляклий Григір міцно вхопився за кермо ровера і лише кліпав очима. Але його невизначеність у цьому світі тривала недовго — сильним ударом межи очі істота ввігнала чоловіка у протилежну стінку, видерла з його рук велосипед, а потім схопила вільною рукою Григора за одяг і потягла його з квартири. Не в змозі більше витерпіти увесь цей ґвалт, Іван поспішив до них, аби швидше позбутися цього шуму. Жінка-гора грубо відштовхнула його вбік і з велосипедом та закривавленим чоловіком у руках посунула сходами наверх...

Цього разу вона прийшла до нього першою. Був на диво сонячний зимовий ранок, якого вже давненько не бачили у цих краях. Він не сказав ані слова і впустив її до квартири, заворожений красою і легкістю, з якою оранжевоволоса жінка пересувалася, немовби зовсім не торкалася ногами землі. Повітря довкола, здавалося, ставало тонким і насичувалося дивовижними ароматами, які ще ніколи до цього дня не наповнювали його самітницьке лігво. Він зачаровано мовчав, спрагло ловив кожен її погляд, кожен подих.

Вона неспішно обійшла його скромне помешкання, зупинилася довше лише біля письмового столу. Обережно погортала кілька сторінок його зошита. А потім різко обернулася до нього й запитала:

— Це — ота сама річ, над якою ви зараз працюєте?

— Так, це вона… — вичавив із себе Іван, чомусь зніяковів і засоромився, ніби підліток, якого спіймала на гарячому улюблена вчителька.

— Може, ви б хотіли щось мені прочитати з цього? — обережно спитала Софія і подивилася пронизливими очима прямо в його душу.

— Може… Ніби можна… Але… — розгубився Іван.

— Ви не хочете? Я вас розумію… Але ви так заінтригували мене тоді, що я всі ці дні тільки й думала про вас і вашу нову казку! Прошу, почитайте мені бодай кілька сторінок, — вона благально підняла тоненькі брови, і він зрозумів, що не зможе їй відмовити.

Він повільно підійшов до столу і взяв до рук зошита. Затинаючись, прочитав кілька речень. Вона тим часом присіла на стілець і уважно вслухалася в кожне слово. Він читав далі, поступово опанував тремтіння голосу і все більше і більше поринав у сюжет. Софія слухала уважно.

Врешті він закінчив читати і голосно видихнув, ніби після довгої пробіжки гірським схилом. Він не дивився на неї, пішов на кухню, налив собі з-під крана повний кухоль води і спорожнив його одним довгим ковтком. Він перебував десь далеко у власних думках і здригнувся від несподіванки, коли вона тихо з’явилася у дверях.

— Я навіть не очікувала, що це буде настільки сильно… Ви… Ви — величезний талант, хоча я знала це ще з попередніх ваших творів. Як чудово, що ви знову пишете! Ваша нова річ безумовно найсильніша. Я вже хочу продовження. Чуєте? Ви повинні писати далі. Не зупиняйтеся! У вас має вийти прекрасна історія, яких нам усім зараз так не вистачає. Пообіцяйте мені, що писатимете далі.

— Я спробую… Вам дійсно сподобалося?

— Не те слово! Я у захваті! Коли ви читали, мене часом охоплював дрож, а часом я трохи не плакала, а ще… Ця дівчина у вашому творі — Софійка — звідки у вас взявся такий образ?

— Це… Це символ, метафора, збірний образ жіночності, любові… Взагалі, якщо чесно, то я ще не вирішив, що вона символізує і хто вона насправді. Я пишу так, як мені підказує внутрішній диктор. Розумієте? Я поки що не відокремлюю персонажів, не вибудовую якийсь сюжет, я просто пишу. А Софійка… — Іван осікся і почав вдивлятися в обличчя співрозмовниці, ніби шукав у неї підтримки.

— Звідки ж таке ім’я у вашої героїні? — всміхнулася Софія й від цього Іванові стислося серце, він відчув раптову слабкість у всьому тілі.

— Гаразд, я не хочу вам заважати. Вибачте, що потурбувала під час напруженої праці та ще й змусила читати незакінчений твір. Я піду, — вона рвучко рушила до дверей, але Іван не зміг пропустити її повз себе і залишився стояти на її шляху. Йому бракувало сили навіть поворухнутися.

Софія подивилася йому прямо в очі і цей погляд, здавалося, тривав цілу вічність. Врешті-решт Іван отямився і відступив. Софія опустила очі і повільно пройшла повз нього. В дверях вона озирнулася:

— Обов’язково пишіть далі. Я чекатиму продовження. Хочу дізнатися, що станеться з Софійкою та іншими персонажами вашої казки. Але мені здається, що це казка не лише для дітей, а навіть радше для дорослих. Принаймні я із величезним задоволенням прочитала б таку казку наодинці із власними думками. То ж не гайте часу, уважно дослухайтеся до вашого внутрішнього диктора і записуйте продовження, — вона ще раз лагідно всміхнулася і зачинила за собою двері.

Іван довго стояв, аж доки не затерпли ноги. Тоді він