Тамара Крюкова - Чорний альбатрос

Марика з розмаху налетіла на вчорашніх мучителів, і всі троє впали на землю. Юрба загиготіла, але в цьому сміху не було радості.

— Мені жаль вас, — піднімаючись, сказала дівчинка.

— Жаль?! — перепитала Лія і звернулася до одноплемінників. — Ви чули? Вона нас жаліє!

Її слова потонули в загальному реготі й вереску. Схоже, свято почало приносити дикунам щире задоволення.

Марика не лукавила. Вона справді було шкода цих сильних, але калічних людей, які вміли радіти, лише завдаючи болю іншим. Як таке могло трапитися при всій красі, що їх оточувала?

— Ви сліпі,— сумно сказала Марика.

— Сліпі? От забава! Ти сліпий! Ні, це ти сліпий! — реготали горці, тикаючи один в одного пальцями.

Ці люди були не тільки сліпі до краси. Їхні душі були глухі до доброти. Марика раптом згадала напис на дороговказному камені. Він обіцяв радість. Тільки виявилося, що кожний радіє по-своєму.

Напевно, всі дороги в Позачасовості ведуть до одного кінця. Дівчинка на прощання подивилася на небо. Яке ж воно блакитне й безкрає! Дивно, але Марика не відчувала ні страху, ні образи, а тільки смуток. Вона перевела погляд на суворий лик на скелі. У грі сонячних відблисків їй здалося, що з ока ідола тече сльоза.

— Навіть гори плачуть, дивлячись на вас, — сказала дівчинка.

Барабанщики знову вдарили в тамтами. Дівчинка закрила очі і зціпила зуби. Вона знала, що не буде ридати й молити про пощаду, як і чоловіки, що стоять поруч.

Повітря знову завібрувало від бою барабанів. Це означало, що прийшла пора Мариці попрощатися з усім, що їй було дорогим у цьому житті. Вона згадала Гліба й побажала йому щастя з іншою дівчиною. Вона подумки попрощалася з названою матір'ю Агнесою й навіть із шкідливою гувернанткою мадам Стилет. Марика подумала про Прошку з Трояном, усім серцем сподіваючись, що їм пощастить більше, ніж їй.

Раптово барабанний бій перервав дзвінкий дитячий голосок:

— Вода! Вода!

Музика обірвалася. Усі погляди звернулися до суворого гранітного лику на скелі. З очниці ідола, як сльози, струменіла вода. Юрбою пронісся шепіт.

— Джерело… Джерело прокинулося…

Кілька митей усі стояли, не ворухнувшись, а потім заціпеніння спало, і люди кинулися до скелі. Кожен хотів дістатися до джерела першим. Відпихаючи один одного, вони набирали воду в пригорщі. У товкотнечі люди більше розхлюпували дорогоцінну вологу, але з усіма, кому вдавалося зробити хоча б один ковток, відбувалося чарівне перетворення. Щасливчики більше не лізли по головах, а допомагали напитися іншим. Дорослі підсаджували дітей. Над горами, підсилюючись луною, рознісся задерикуватий сміх.

Лише засуджені до страти стояли, не беручи участі в загальних веселощах. Здавалося, про них забули. У Марики більше не залишилося сил стояти. У голові скаламутилося, і дівчинка повалилася на каміння.

Вона опам'яталася тому, що хтось змочив її обличчя прохолодною водою. Над Марикою схилилася Лія. Вона підняла голову дівчинки й піднесла до її губ флягу:

— Попий.

Дівчинка зробила кілька ковтків і відчула, як до неї повернулися сили. Біль від забитих місць раптово відпустив. Усі садна й синці зникли, як під дією чарівних сил. Марика підвелася. Її оточували ті самі люди, і все-таки вони були іншими. Куди подівся суворий, запеклий вираз облич! Риси їх раптом розгладилися і пом'якшилися, а в очах всіх цих людей сяяла непідробна радість.

— О велика феє, ми всі перед тобою в неоплатному боргу! — Лія низько вклонилася.

Слідом за нею всі зігнулися в шанобливому поклоні.

— Яка ж я фея? — посміхнулася Марика. — Була б я феєю, мене б не притягли в сітці, як лантух із картоплею.

— Твоя правда. Ти ніколи не вибачиш нам. Ми не варті твого прощення, — похмуро сказав горець, який взяв у полон дівчинку.

— Ми не варті тебе. Ми заподіяли тобі так багато болю, — луною підхоплювали інші.

— Та ні ж! Ви вилікували мої рани, і я вдячна вам за це, — щиро вигукнула Марика.

Вона не припиняла дивуватися, наскільки перетворилися ці люди. Їх наче підмінили. Вода в джерелі точно мала чудодійні властивості.

— Це джерело чарівне? — запитала дівчинка.

— Так. Це джерело живої води. Воно тривалий час було в полоні скель, але завдяки тобі пробудилося знову, — сказала Лія.

— Спасибі тобі, рятівнице джерела, — підхопила юрба.

— Чому ви дякуєте мені? Я ж нічого не зробила. Джерело саме пробило собі шлях крізь скелі,— сказала Марика.

— Ні. Ніщо у світі не трапляється саме собою. Усе взаємозумовлено. Над нами тяжіло стародавнє закляття. Відтоді, як у наших предків відібрали джерело, ми не знали, що таке любов. Ти нам її повернула.

— Але за що вас спіткала така кара?

— Послухай нашу історію. Вона стара, як гори, і чорна, як беззоряне небо. Але вона послужить наукою всім, хто ставить силу вище доброти, — сказала Лія й повела розповідь.

«Давно-давно, у ті часи, пам'ять про які дійшла до нас тільки в легендах і казках, в Орлиних горах жило