Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

чотири роки. Хто підіслав убивцю, так і не з’ясували, адже смерть князя Михайла вельми влаштовувала і Річ Посполиту, і Османську імперію, оскільки він надавав чималу підтримку братові своєї дружини, намагаючись посадити його на молдавський трон. А таке втручання підданого Польщі у справи Молдавії, васала турецького султана, могло дуже посварити дві держави. Тому князя Михайла просто прибрали зі шляху не дуже чесним способом. Потім за велінням Сигізмунда III проти вдови й дітей князя Михайла було порушено давню справу з несплати податку. Нещасна вдова з малолітніми сином і дочкою були визнані винними та відправлені у вигнання, де княгиня згодом померла. Ходили наполегливі чутки, що перед своєю смертю мати князя, Раїна, ревна поборниця православ’я, зажадала від Єремії клятви: свято зберігати вірність грецькому обряду, і прокляла кожного свого нащадка, який посміє відступитися від віри предків. Пізніше дев’ятнадцятирічний Єремія під впливом єзуїтів прийняв католицтво і став відщепенцем — зрадником для православних і перебіжчиком в очах католиків.

І ось своїми словами Клесінський нагадав князю про ту давню клятву, яку він колись дав матері, що вмирала. Матвій добре розумів, що завдає князю страшну образу, натякаючи на клятвопорушення. Але йому було байдуже! У ньому прокинулися честь і благородство. Утім, він усвідомив, що нажив собі ворога — жорстокого, мстивого й нещадного. Але найбільшою загадкою для Клесінського став дивний ступор князя. Він довго над цим міркував, але так і не зміг придумати нічого, що пояснило б таке потурання.

Моторошні кари, учинені Вишневецьким у Погребищі та Немирові, стали причиною, що розкрила ворота пекла. Ледве про це дізналися люди, як одразу на мирних Брацлавщині та Поділлі запалала страшна пожежа народної люті й помсти. Людське терпіння вичерпалося. Хлопи дуже добре навчилися жорстокості у своїх панів, і тепер учні почали жорстоко мстити своїм учителям за муки і приниження. Запалали маєтки шляхти, католицькі костели та монастирі, жорстоко й безжально почало знищуватися все польське. Нажахана шляхта тікала на захід України і до Польщі.

Тому Матвій, який чудово розумів причини народного гніву, ледь повернувшись додому, вжив рішучих заходів. Він збільшив кількість своїх найманців до ста осіб, а Орисю з Михайликом вирішив якнайшвидше вивезти з Волховиць. У Львові у Клесінського був власний будинок, але він вирішив відправити обох до Бара, фортеця якого була друга за потужністю в Поділлі та найближча до його маєтку. Матвій зробив це з двох причин: по-перше, він побоювався везти кохану дівчину країною, де ось-ось спалахне повстання, хоча в тих краях усе було спокійно, а по-друге, він сподівався, що в Барі Тимофій не знайде Орисю, якщо раптом вирішить приїхати та забрати її — подумає, що він відвіз її до Львова. А якщо в околиці Бара і прийдуть козаки, то цю фортецю вони не штурмуватимуть, а коли і спробують, то поламають собі зуби — надто вже добре вона укріплена, і треба привести величезну армію під її стіни, щоби захопити.

— Поїдеш із Михайликом до Львова. Там житимете, поки бунт не вщухне, — категорично заявив Орисі пан Матвій, приховуючи правду про те, куди він їх насправді відвезе.

— Навіщо це знадобилося? — здивувалася дівчина. — Хіба я не можу залишитися тут?

— Ти поїдеш туди й там житимеш із Михайликом, поки я за вами не приїду. Чого тобі ще бажати — твій улюбленець буде поруч, і ти й далі зможеш із ним няньчитися! І не сперечайся зі мною, не заперечуй мені! — відрізав Клесінський, побачивши, що дівчина зібралася протестувати. — Це для вашої ж безпеки!

— Але як Тимофій знатиме, де мене шукати і... — почала було Орися.

— Тимофій сам писав мені, щоб я вивіз тебе звідси! — перебив її Клесінський, знову збрехавши. — Адже він чудово розуміє, чим загрожує шляхті ця смута! Чи тобі хочеться потрапити в руки озвірілих хлопів? І крім того, він знатиме, що ти у Львові. Тож не турбуйся про це!

Орися була змушена скоритися.

— А що робитимеш ти, батьку? Як я зрозумів, ти з нами не їдеш, — запитав Михайлик.

— А я піду воювати з твоїм дядьком, — уже втретє збрехав Клесінський. Насправді він мав зовсім інші плани — збирався вирушити до Варшави.

— Батьку, можна я поїду з тобою? — несміливо попросив Михайлик.

— Це ще що за безглузде бажання? — хмикнув пан Матвій. — Ти так звик тримати в руках перо з чорнильницею, що підірвешся від шаблі! Поїдеш із панною. Такий, як ти, буде лише тягарем для війська. Ви, двоє, виїжджаєте завтра вдосвіта, тому будьте люб’язні зібратися в дорогу, — наказав Клесінський.

Семен із великим невдоволенням помітив, як Орися стиснула руку Михайлика, скривдженого такою відповіддю батька, і співчутливо на нього подивилася. «Навіть це дівчисько жаліє мого брата! — з досадою подумав він. — Але якщо всі поїдуть, то батько, найімовірніше, забере мене із собою! Ой, ні! Щось не хочеться воювати в його товаристві. Треба відкрутитися від цього за будь-яку ціну!» Семен був далеко не боягуз, хоч і п’яниця, повстання він не боявся, але воювати пліч-о-пліч із батьком не хотів — жорстке й презирливе ставлення до нього батька, страх перед ним поступово породжували ненависть.

— Батьку, якщо ти ще не розпорядився мною, то дозволь мені залишитися тут. Як я зрозумів, виїжджають усі, і Волховиці залишаться без захисту, — обережно попросив Семен.

— А ти, моя радосте, — єхидно посміхнувся Клесінський синові, — коли не пиячиш, то промовляєш розумні речі. Твоя правда, сину. Залишишся тут і доглядатимеш за маєтком. Ти в мене ще той лобуряка, тож упораєшся! Крім того, я залишу тобі більшу частину свого загону. Тільки гляди мені — не знищ мій винний льох спільно з гультяями, якщо на маєток усе ж хтось нападе! Боюся, що тут ваші бажання збігатимуться! — сказав Клесінський і вийшов із кімнати, не чекаючи відповіді сина.

«Ну от! Замість того щоби відповісти мені, та й моєму братові, по-людськи, він нас тільки висміяв!» — гірко подумав Семен.

Наступного ранку Орися та Михайлик у супроводі Кшисі виїхали в кареті з воріт