Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

class="book">Нещасний староста, задкуючи й витираючи рукавом кров із розбитого обличчя, кланяючись князю, пішов. Князь став зі своїм військом біля міста, не ризикнувши влаштуватися в самому Немирові. А надвечір до табору князя прийшли ті самі козаки, які так зухвало відповіли Барановському. Вони прийшли самі, не бажаючи прирікати на муки невинних. Князь велів взяти їх під варту.

Наступного ранку на міський майдан зігнали всіх містян, стривожених і наляканих. Сам Вишневецький прибув з усім своїм почтом. Князь вирішив зразково покарати своїх непокірних хлопів, влаштувавши публічну страту. Але те, що побачили люди, не вписувалося в рамки звичайної кари. Козаків Вишневецький наказав замучити дуже безбожно — він звелів здерти з них шкіру, але до половини, а потім посадити на палі.

Мало того, князь не вдовольнився цією стратою, і звелів катувати й мучити всякого, хто лише здавався йому підозрілим. Маленький міський майдан перетворився на пекельну катівню: ні в чому не винних людей розрубували навпіл, виривали їм очі і здирали з них шкіру, рубали руки й ноги, обливали окропом і киплячою смолою, палили частинами. Увесь майдан був утиканий палями з людьми, які в муках умирали на них[18].

Присутні й водночас збожеволілі від страху містяни непритомніли, затикали вуха руками, щоби не чути криків і стогонів нещасних. Але піти ніхто не міг — жовніри князя вбивали кожного, хто насмілювався залишити майдан. Навіть шляхтичі з почту самого Вишневецького з побілілими обличчями дивилися на муки нещасних, часом закриваючись хустинками, стримуючи нудоту, що підступала до горла від запаху крові й горілого людського м’яса.

Один лише князь з очима, що горіли яскравіше, ніж ті вуглини, якими його забризкані кров’ю жовніри мучили людей, спокійно і з задоволенням дивився на людські страждання, отримуючи від цього насолоду. Якимось дивним, диявольським був вираз його обличчя, ніздрі його роздувалися, удихаючи сморід бійні, наче він не викликав у нього нудоту.

Матвій мовчки, з незворушним обличчям, спостерігав цю пекельну картину. «Що з ним сталося? — думав Клесінський. — Так, у Смоленській війні він показав себе жорстоким, але не до такої ж міри! Ну, стратив бунтівників, то навіщо влаштовувати ще й цю безглузду катівню? Я, напевно, зовсім здурів на старості років, якщо зв’язався з цим кровопивцею! Ще й радів, що так вдало з ним зустрівся! Та що ж зі мною таке? Невже для мене стала важливішою дружба з цим божевільним упирем, ніж власні честь та гідність?!»

— Мучте їх так, аби вони відчували, що вмирають! — несамовито вигукнув князь, не звертаючи уваги на відразу до нього його власного почту, яка час від часу з’являлася на обличчях людей. Дійсно, жоден шляхтич не спробував напоумити князя. Усі мовчали, ретельно приховуючи своє обурення.

Але для Матвія ці слова стали останньою краплею — він швидко вийшов із натовпу шляхти, пройшов крізь натовп містян, які розступалися перед ним так, наче він був прокажений, і рушив до табору, де залишалися його люди. Клесінського трясло від огиди та обурення. А ще він злився на самого себе й на своє честолюбство. Якоюсь мірою Матвій вважав себе заплямованим нелюдським злочином, бо мовчки спостерігав за цим, не знайшовши в собі сил заступитися за нещасних людей. Він не міг більше залишатися з Вишневецьким, тому велів своїм людям швидко збиратися.

— Але куди ми поїдемо, пане? — запитав його Андрій.

— До Волховиць. Я не хочу залишатися тут ані хвилини, — відповів Матвій, не дивлячись на свого гайдука.

Андрій з розумінням кивнув, бо до жовнірів, що зосталися в таборі, вже дійшла чутка про скоєні в місті звірства.

Однак ледве Клесінський виїхав із табору, як зіткнувся на дорозі з Вишневецьким, який, вочевидь, не наситившись видом крові й людських мук, прямував обідати до свого табору.

— Що ж ти, пане Матвію, пішов? — насмішкувато спитав його князь, під’їхавши ближче. — Чи не сподобався запах печені з твоїх земляків, нікчемних хлопів?

— Не в тому діло, твоя милосте, — спокійно сказав Матвій, щосили намагаючись не видати свого презирства голосом. — Змушений покинути тебе, оскільки мені донесли про одну важливу справу, яка потребує мого негайного втручання. За сим прошу твою княжу милість мені великодушно пробачити й дозволити вирушити залагоджувати свої справи.

— Ось так от! — відповів князь, і чорні очі його недобре блиснули. — А я вже було подумав, що ти співчуваєш зрадникам. Ти ж однієї віри з ними і, — тут князь під’їхав ближче до Клесінського, щоби його почув тільки він, — такий же хлоп-схизматик, як і вони.

Матвій зблід, але жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Принизливе для кожного шляхтича величання й порівняння з хлопом потребувало негайної відплати, але перед Клесінським був князь і, незважаючи на юридичну рівність шляхтичів один перед одним, він не міг так просто підняти проти нього свою шаблю. «Що ж! Хоч на палю мене посади, але ти отримаєш від мене гідну відповідь!» — подумав Матвій, а вголос сказав:

— Так, я однієї віри з ними, і мені не соромно, що я знайшов у собі достатньо волі не порушити слова, яке дав своєму батькові на його смертному одрі. Адже твоя милість теж був колись православним! Погано, що твоя милість забув про це.

Вишневецький зблід. Матвій очікував страшного спалаху княжого гніву, уже готовий прийняти мученицьку смерть. Але Єремія наче застиг, сидячи на своєму коні, блідий, стискаючи поводи тремтячими руками. Тоді Матвій ввічливо попрощався з ним і безперешкодно поїхав геть від Немирова.

Уже в дорозі Клесінський отямився від побаченого й замислився про те, чому ж князь не покарав його. Адже він натякнув йому на давню історію. Батько князя, Михайло Вишневецький, помер у 1616 році, отруєний в Молдавії під час таїнства причастя підісланим православним ченцем. Самому Єремії було тоді лише