Террі Пратчетт - Химерне сяйво

у концентричні кола та містичні доріжки, похмурих і відразливих на фоні снігу. Безумовно, люди не могли самі перемістити оті гори, що тільки-но народжувались — ціле полчище гігантів, вочевидь, перетворилися на каміння завдяки якомусь...

— Схоже, тут довкола — багато каменюк, — сказав Двоцвіт.

Белафон завмер, наче громом прибитий.

— Що? — спитав він.

— Це дуже мило, — поквапився виправитися турист. Він підбирав потрібне слово. — Етнічно, — уточнив він.

Друїд закляк.

— Мило? — перепитав він. — Довершені силіконові плити, дивовижні сучасні каменярські технології — і це ти назвав «мило»?

— Авжеж, — сказав Двоцвіт, для якого сарказм був просто словом зі семи літер, що починалося на «С».

— А що значить «етнічний»? — спитав друїд.

— Воно означає «достоту неперевершений», — миттю знайшовся Ринсвінд, — і даруй, що втручаюся, та нас ось-ось чекає небезпека приземлення...

Белафон відвернувся, лиш трохи заспокоївшись. Він широко розкинув руки і вигукнув плутанку не придатних до перекладу слів, закінчивши здушеним шепітним «мило!».

Скеля сповільнила свій хід і, ковзнувши убік із поривом сніговію, зависла понад колом з кам’яних плит. Внизу під нею якийсь друїд вимахував галузками омели складні комбінації, і ось Белафон вправно приземлив масивну кам’яну глибу на два гігантські стовпи з ледь чутним стуком.

Ринсвінд нарешті дозволив собі як слід видихнути. Подих його відразу ж чкурнув, щоб заховатися якнайдалі.

Почулося, як бряцнула драбина, яку приставили до брили з одного боку, і за хвилю над її краєм з’явилася голова літнього друїда. Він оторопіло витріщився на двох пасажирів, а тоді перевів погляд на Белафона.

— Збіса пунктуально, — сказав він. — Сім тижнів до Кнур-вечора, а нам знову оця напасть на голову.

— Привіт, Закріє! — відгукнувся Белафон. — Що сталося цього разу?

— Геть усе попсувалося. Сьогодні воно передбачило, що схід сонця станеться на три хвилини раніше. І вони ще вживають слово «неповороткий», хлопче, авжеж.

Белафон виліз на драбину і незабаром зник з очей. Пасажири переглянулися, а тоді втупили свої погляди у простір всередині кам’яного круга.

— І що нам тепер робити? — сказав Двоцвіт.

— Може, піти поспати? — запропонував Ринсвінд.

Двоцвіт проігнорував його слова і почав спускатися драбиною вниз.

Довкола круга друїди товкли по мегалітах маленькими молоточками і час від часу уважно прислухалися. Декілька величезних брил лежали перевернуті на бік — біля кожної зібралася окрема група друїдів, які ретельно їх оглядали, сперечаючись між собою. Таємничі фрази долітали до місця, де сидів Ринсвінд:

— Це не може бути через несумісність програмного забезпечення — Наспів Висхідної Спіралі був розроблений для концентричних кіл, ідіоте...

— Послухай, перезапусти її та спробуй простий місячний ритуал...

— ...та годі, годі, з брилами все нормально, просто у всесвіті щось пішло не так, еге ж?..

Напруживши свій затуманений від перевтоми розум, Ринсвінд пригадав ту страхітливу зірку, яку вони бачили в небі. Щось таки пішло шкереберть у всесвіті минулої ночі.

Яким дивом він знову опинився на Диску?

Він відчував, що усі відповіді криються у закутках його розуму. З’явилося ще навіть більш неприємне відчуття, що крім нього ще хтось дивиться на краєвид унизу — споглядаючи з-поза його очей.

Заклинання виповзло зі свого лігва, глибоко на забутих манівцях його розуму, і тепер із самовдоволено-нахабним виглядом сиділо у лобовій долі його мозку, спостерігаючи за всім тим, що відбувалося неподалік, і наминаючи поп-корн — в переносному розумінні.

Він спробував заштовхати його назад — і світ провалився у пітьму...

Його огорнула непроглядна темрява; тепла, затхла — темрява могильних склепів, що оксамитовою чорнотою вистилає саркофаги мумій.

Звідкись потягнуло сильним запахом старої шкіри і вогкістю порохнявих манускриптів. Сторінки манускриптів зашелестіли.

Він відчував, що в цій темряві на нього чигають безліч несусвітніх страховиськ — а вся біда з несусвітніми страховиськами була в тім, що їх надто легко уявити...

— Ринсвінде, — сказав якийсь голос. Ринсвінд ніколи не чув, як говорять ящірки, та якщо кому-небудь раптом довелося б їх почути, то голос був би саме такий.

— Е-е, — відізвався він. — Я слухаю.

Голос захихотів — дивний звук, радше паперовий.

— Ти мав би сказати: «Де я?», — зауважив він.

— А чи сподобалося б мені те, що я почув би у відповідь? — запитав Ринсвінд. Він пильно вдивлявся у темряву. Тепер, коли вже трохи звик до неї, він міг там дещо розрізнити. Дещо дуже невиразне, надто тьмяне, щоб бути чимось взагалі, — лишень візерунок, накреслений у повітрі. Щось дуже знайоме.

— Ну добре, — сказав він. — То де ж я?

— Ти — уві сні.

— А чи можна мені зараз прокинутись — будь ласка?

— Ні, — сказав інший голос, такий же старезний та сухий, як і попередній, та все ж трішки відмінний.

— Ми повинні сказати тобі щось дуже важливе, — сказав третій голос, мертвотно-сухіший за інші. Ринсвінд дурнувато кивнув. На задвірках його розуму Заклинання, причаївшись, обережно визирало з-за його ментального плеча.

— Ти завдав нам чимало клопоту, молодий Ринсвінде, — вів далі голос. — Оте твоє падіння через край світу без жодної думки про інших. Нам довелося серйозно викривити реальність, щоб ти знав.

— Божечку!

— А тепер перед тобою лежить дуже серйозне завдання.

— Ох... Добре.

— Багато років тому ми подбали про те, щоб одне з-посеред нас знайшло прихисток у твоїй голові, бо ми змогли передбачити той час у недалекому майбутньому, коли тобі доведеться відіграти дуже важливу роль.

—