Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Бо ти весь час від чогось утікаєш, — пояснив один із голосів. — Це добре. Ти вмієш виживати.

— Виживати? Та мене мало не вбили десятки разів!

— Саме так.

— Ох...

— Та постарайся більше не випадати через край Диска. Ми справді не можемо собі цього дозволити.

— Хто це — ми, власне кажучи? — спитав Ринсвінд.

У темряві почулося якесь шарудіння.

— На початку було слово, — мовив сухий голос дуже близько позаду нього.

— То було Яйце, — виправив його інший голос. — Я чітко пам’ятаю. Велике Яйце Всесвіту, що зароджувався. На дотик, немов гумове.

— Насправді ви обоє помиляєтеся. Без сумніву — то був первинний слиз.

Ще якийсь голос озвався десь біля Ринсвіндового коліна:

— Ні, то було пізніше. Спочатку була твердь небесна. І пребагато. І вона була досить липка, немов цукрова вата. Справді, дуже тягуча...

— Якби хто питав, — сказав надтріснутий голос зліва від Ринсвінда, — ви всі помиляєтеся. На початку було Прочищання Горлянки...

— ...а тоді слово...

— Е ні, даруйте, — слиз...

— Однозначно гумове, пригадую...

Якийсь час голоси мовчали. Тоді один з них дипломатично сказав:

— Хай там як, що б то не було, ми добре це пам’ятаємо.

— Атож.

— Певнісінько.

— І нашим завданням є простежити, щоб із цим всесвітом не трапилося нічого жахливого, Ринсвінде.

Примружившись, Ринсвінд встромив очі у темінь.

— Чи не пояснили б ви, коли ваша ласка, про що ви говорите?

Почулося паперове зітхання.

— Годі метафор, — сказав один із голосів. — Послухай, дуже важливо, щоб ти оберігав Заклинання, що сидить у твоїй голові, і повернув його нам, коли настане слушний час, ти ж розумієш — щоб, коли настане саме та вирішальна мить, нас усіх промовили. Це тобі зрозуміло?

Ринсвінд подумав: щоб нас усіх промовили?

І тут його осяяло, що за візерунок був перед його очима. Такий вигляд мав написаний текст на сторінці, якщо дивитися на неї знизу.

— Я — в «Октаві»? — здогадався він.

— У певному метафізичному розумінні, — відказав один із голосів буденним тоном. Він прозвучав трохи ближче. Чарівник відчував, як щось сухо шелестить просто у нього під носом...

Він драпонув навтікача.

Єдина червона цятка горіла на полотні суцільної темряви. Траймон, все ще в урочистій мантії, яку він одягнув на свою інавгурацію голови Ордену, не міг позбутися відчуття, що вона на очах збільшується. Здригнувшись, він відвернувся від вікна.

— Ну? — сказав він.

— Це — зірка, — відповів професор астрології, — я так гадаю.

— Так гадаєш?

Астролога пересмикнуло. Вони стояли в обсерваторії Невидної академії, і крихітна кривава цятка на горизонті дивилась на нього не менш погрозливо, аніж його новий керівник.

— Ну, розумієте, справа в тім, що ми завжди вважали зорі чимось таким, як наше сонце...

— Ти маєш на увазі вогняні кулі, що мають милю в діаметрі?

— Так, але ця нова... гм, вона — таки велика.

— Більша за сонце? — спитав Траймон. Він завжди вважав, що вогняна куля, діаметром одну милю — це більш ніж достатньо, аби справити враження, хоч він не схвалював зірки в принципі. Небо через них має такий неохайний вигляд.

— Набагато більша, — повільно відповів астролог.

— Мабуть, більша за голову Великого А’Туїна?

В астролога на обличчі з’явився розпачливий вираз.

— Більша за Великого А’Туїна і Диск разом узяті, — сказав він. — Ми перевіряли, — додав він поспішно, — і ми цілком певні.

— Вона справді величенька, — погодився Траймон. — На думку спадає слово «велетенська».

— Еге ж, масивна, — поквапився підтвердити астролог.

— Гм-м.

Траймон міряв кроками простору мозаїчну підлогу обсерваторії, на якій були зображення усіх знаків зодіаку Дискосвіту.

Разом їх було шістдесят чотири, починаючи з Двоголового Кенгуру Везена, і закінчуючи Ґагулі, Вазою з Тюльпанами (сузір’ям, що мало велике релігійне значення, якого, на жаль, тепер ніхто не міг пригадати).

Він зупинився на синьо-золотистій кахлі, що позначала Гієну Маббо, і раптово обернувся.

— То ми з нею невдовзі зіткнемося? — спитав він.

— Боюсь, що так, пане, — сказав астролог.

— Гм-м, — Траймон зробив кілька кроків вперед, задумливо погладжуючи рукою бороду. Цього разу він зупинився на тому місці, де Купець Окджок переходить у Небесну Петрушку.

— Я — не знавець таких справ, — мовив він врешті, — та думаю, для нас це не дуже добре?

— Так, пане.

— А вони дуже гарячі, оті зірки?

Астролог проковтнув слину.

— Так, пане.

— І вони нас спалять дотла?

— В кінцевому підсумку — так. Звісно, до того відбуватимуться дискотруси, цунамі, гравітаційні порушення і, скоріш за все, атмосферний пласт знесе.

— Ага. Одним словом, брак належної організації.

Астролог якусь хвилю зволікав з відповіддю, та врешті поступився.

— Можна й так сказати, пане.

— І люди, мабуть, панікуватимуть?

— Зовсім недовго, боюся.

— Гм-м, — буркнув Траймон, саме проходячи через Ворота Ймовірності і наближаючись по колу до Небесної Корови. Він знову втупив примружений погляд у червоний пломінь на горизонті. Здавалося,