Террі Пратчетт - Химерне сяйво

class="book">Всесвіт, говорили вони, продовжує існувати завдяки балансу чотирьох сил, які вони визначили як чар, переконання, непевність та непокору.

Ось тому і крутяться сонце та місяць довкола Диска, бо твердо переконані, що не повинні впасти, але не відлітають геть через непевність. Чар змушує дерева рости, а непокора підтримує їх у вертикальному положенні, ну і так далі. Деякі друїди припускали, що ця теорія має певні огріхи, та старійшини серед них дуже недвозначно пояснювали, що завжди є місце для розумної суперечки, що розпалює вогонь серйозних наукових дебатів, і насправді це місце — на купі хмизу для ритуального багаття під час наступного сонцестояння.

— О, значить, ти — астроном? — здогадався Двоцвіт.

— Та ні, — відгукнувся Белафон, пильнуючи за тим, як скеля плавно огинає обриси гори. — Я — консультант із комп’ютерного устаткування.

— А що таке комп’ютерне устаткування?

— Ось це воно і є, — всміхнувся друїд, постукавши по скелі носаком своєї сандалі. — Принаймні його частина. Це — запасна деталь. Я її доправляю. У них там негаразди з великими кругами у Вихрових Рівнинах. Так вони кажуть, в усякому разі. Шкода, що мені не дають бронзового торквеса за кожного користувача, який не читав інструкції з експлуатації, — він знизав плечима.

— А яка конкретно її, ну, використовують? — спитав Ринсвінд. Що завгодно, аби лиш не думати про падіння.

— Її можна використовувати, щоб... щоб визначати пори року, — сказав Белафон.

— Ага. Тобто, якщо вона вкрита снігом, тоді це, напевне, — зима?

— Так. Тобто ні. Одним словом, припустімо, ти хочеш дізнатися, коли на небосхилі зійде якась певна зірка...

— А навіщо? — спитав Двоцвіт, чемно підтримуючи розмову.

— Ну, наприклад, щоб знати, коли саме висівати насіння рослин, — сказав Белафон, починаючи потрохи впрівати, — або, можливо...

— Я позичу тобі свій альманах, якщо хочеш, — запропонував Двоцвіт.

— Альманах?

— Це — книжка, що говорить, який сьогодні день, — пояснив Ринсвінд втомлено. — Ідеально відповідатиме твоїй лєй-лінії.

Белафон закляк.

— Книжка? — перепитав він. — Така уся... з паперу? [11]

— Авжеж.

— Не надто надійне джерело, як на мене, — сказав друїд ущипливо. — Ну звідки книжці знати, який сьогодні день? Папір не може робити обчислення.

Він почовгав до тієї частини скелі, що відповідала носовій частині судна, від чого вона підозріло захиталася. Ринсвінд, проковтнувши клубок, що підкотився до горла, жестом підкликав Двоцвіта підійти ближче.

— Ти коли-небудь чув про культурний шок? — прошипів він йому на вухо.

— А що це?

— Це те, що трапляється, коли люди проводять п’ятсот років у намаганнях змусити кам’яний круг працювати належним чином, а тоді з’являється хтось з маленькою книжечкою, що містить сторінку на кожен день, разом з невимушеними порадами на зразок «Сприятливий час для сіяння квасолі» чи «Хто рано встає і рано лягає, здоровим живе і здоровим вмирає». А чи знаєш ти, яку найважливішу річ про культурний шок треба завжди, — Ринсвінд зупинився, зробив глибокий вдих і беззвучно заворушив губами, повторюючи щойно сказане речення, щоб пригадати, на чому воно обірвалося, — пам’ятати? — закінчив він.

— Яку?

— Не провокуй цей шок у того, хто керує тисячотонною скелею.

— Воно вже пішло?

Траймон з обережністю визирав із-за бійниць Вежі мистецтв, величного напівзруйнованого кам’яного шпилю, що вимальовувався в небі над Невидною академією.

Зграйка студентів та магів-наставників, далеко унизу, дружно закивали головами.

— Ви впевнені?

Скарбій склав долоні рупором і загукав.

— Воно вирвалося назовні через серединні двері і втекло годину тому, пане, — прокричав він.

— Помиляєшся, — сказав Траймон. — Воно пішло собі, а от ми — втекли. Що ж, тоді я спускаюся. Воно схопило кого-небудь?

Скарбій судомно ковтнув слину. Він був не чарівником, а просто привітним, добродушним чоловіком, який зовсім не заслужив, щоб стати свідком усіх тих речей, які він побачив за останню годину. Малі демони, кольорові вогники та усякі напівпроявлені сутності, звісно, мали звичку блукати по кампусу. Але в тому, як люто накинувся на них Багаж, було щось таке, що зовсім вибило скарбія з душевної рівноваги.

Спроба зупинити його була б рівнозначною спробі подужати льодовик.

— Воно... воно проковтнуло декана вільних наук, пане, — прокричав він.

Обличчя Траймона просвітліло.

— Недобрий знак, — промимрив він.

Він рушив униз довгими гвинтоподібними сходами. За хвилю на його лиці з’явилась скупа, напружена посмішка. День однозначно ставав усе кращим.

Треба було організувати ще силу-силенну речей. А якщо й було щось таке, що Траймон справді любив, — то це організацію.

Скеля мчала через гірські рівнини майже над самою землею, збиваючи шапки снігових заметів, що лежали буквально на кілька футів нижче. Белафон метушливо порався усюди водночас, то змащуючи бальзамом з омели одне місце під ногами, то малюючи руну в іншому, тим часом Ринсвінд був геть нажаханий і виснажений, а Двоцвіт хвилювався про свій Багаж.

— Повний вперед догори! — закомандував друїд, перекрикуючи шум вихрового потоку позаду скелі. — Дивіться, це — великий комп’ютер піднебесся!

Ринсвінд зиркнув одним оком крізь пальці. Вдалині на горизонті проступали обриси величезної конструкції з сірих та чорних брил, викладених