Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

Катя й подала йому бляшку. Подивився хазяїн, потім на Катю вирячив очі й каже:

— У кого вкрала?

Каті, звичайно, це образливим здалося. Інакше вона заговорила:

— Яке маєш право, не знаючи людини, отак про неї говорити? От дивися, коли не сліпий! — У кого можна стільки бляшок на один візерунок вкрасти? Ну, скажи! — і висипала на прилавок усі свої вироби.

Хазяїн і майстри бачать — справді, на один візерунок. І візерунок незвичайний. Ніби з середини дерево виступає, а на гілці пташка сидить, а внизу теж пташка. Добре видно і зроблено чисто. Покупці чули цю розмову, потяглися теж подивитись, тільки хазяїн одразу всі бляшки прикрив. Знайшов привід.

— Не видно, коли купою. Зараз я їх під скло розкладу. Тоді й вибирайте, що кому до вподоби.— А сам Каті каже: — Іди он у ті двері. Зараз гроші одержиш.

Пішла Катя, і хазяїн за нею. Зачинив дверцята, питає:

— Почім здаєш?

Катя чула від Прокоповича ціни. Так і сказала, а хазяїн як став реготати:

— Що ти! Що ти! Таку ціну я лише одному польовському майстрові Прокоповичу платив та ще його приймакові Данилові. Так то ж майстри були!

— Я,— відповідає,— від них і чула. З тієї ж сім'ї буду.

— Он що! — здивувався хазяїн.— То це, видно, в тебе Данилова робота лишилась?

— Ні,— відповідає,— моя.

— Камінь, може, від нього лишився?

— І камінь сама добувала.

Хазяїн, видно, не вірить, а тільки торгуватися не став. Розрахувався по-чесному та ще й каже:

— Як надалі пощастить таке зробити, неси. Безвідмовно прийматиму і ціну дам справжню.

Пішла Катя, радіє,— скільки грошей одержала! А хазяїн ті бляшки під скло виставив. Покупці набігли:

— Скільки?

Він, звичайно, не помилився — вдесятеро проти купленого призначив та ще й приказує:

— Такого візерунка ще не було. Польовського майстра Данила робота. Краще від нього не зробити.

Прийшла Катя додому, а сама все дивується:

— От штука яка! Кращі від усіх мої бляшки вийшли! Добрий камінець трапився. Випадок, видно, щасливий підійшов.— Потім і подумала: «А чи не Данилко це мені звісточку подав?»

Подумала так, схопилася й побігла на Зміїну гірку.

А той малахітник, який хотів Катю перед міським купцем осоромити, теж додому повернувся. Заздрісно йому, що в Каті такий незвичайний візерунок вийшов. Він і придумав:

— Треба подивитися, де вона камінь бере. Чи не нове яке місце їй Прокопович або Данило вказали?

Побачив, що Катя кудись побігла, він і пішов за нею. Бачить,— Гумешки вона обійшла стороною і кудись на Зміїну гірку пішла. Майстер туди ж, а сам думає: «Там ліс. Лісом до самої ямки підкрадуся».

Зайшли в ліс. Катя зовсім близько і нітрохи не стережеться, не оглядається, не прислухається. Майстер радіє, що йому так легенько дістанеться нове місце. Раптом збоку щось зашуміло, та так, що майстер аж злякався. Зупинився. Що таке? Поки він отак розбирався, Катя й зникла. Бігав він, бігав лісом. Ледве вибрався до Сіверського ставка,— верст, мабуть, зо дві від Гумешок.

Катя не знала й не відала, що за нею підглядають. Вибралася на гірку, до того ж таки місця, де перший камінець брала. Ямка начебто побільшала, а збоку знову такий самий камінець видно. Похитала його Катя, він і відстав. Знову, наче сучок, хруснув. Узяла Катя камінець та й заплакала-заголосила. Ну, як дівки-молодиці за небіжчиком ревуть, усякі слова добирають:

— На кого ж ти мене, друже мій любий, покинув,— і інше таке...

Наплакалась, ніби полегшало, стоїть — задумалась і в напрямку рудника дивиться. Місце тут ніби галявинка. Навколо ліс густий та високий, а в рудниковий бік дрібніший. Внизу від лісу на галявинці стало сутеніти, а те місце — до рудника — сонечко освітлювало. Так і горить те місце, і всі камінці на ньому виблискують.

Каті це цікавим здалося. Хотіла ближче підійти. Ступила, а під ногами й хруснуло. Відсмикнула вона ногу, дивиться — а землі під ногами й нема. Стоїть вона на якомусь високому дереві, на самому вершечку. З усіх боків такі самі вершечки підступили. У прогалинах між деревами внизу видно трави та квіти, і зовсім вони на тутешні не схожі.

Інша б на Катиному місці перелякалася, галас-вереск зняла б, а вона зовсім про інше подумала:

«Ось вона, гора, розкрилася! Хоч би на Данилочка глянути!»

Тільки подумала та й бачить крізь прогалини — іде хтось унизу, на Данилка схожий, і руки вгору простягає, ніби сказати щось хоче. Каті світ потьмарився, так і кинулась до нього... з дерева того! Ну, а впала тут же на землю, де стояла. Опам'яталася та й каже собі:

— Справді, марити я стала. Треба швидше додому йти.

Іти треба, а сама сидить та й сидить, все чекає, чи не розкриється ще гора, чи не з'явиться знову Данилко. Так аж до смерку й просиділа. Тоді тільки додому й пішла, а сама думає: «Побачила все-таки Данилочка».

Той майстер, котрий за Катею підглядав, додому на цей час прибіг. Подивився — хата в Каті замкнена. Він і причаївся: подивлюся, що вона принесла. Бачить — іде Катя, він і став поперек дороги:

— Куди це ти ходила?

— На Зміїну,— відповідає.

— Уночі? Що там робити?

— Данила побачити...

Майстер так і шарахнувся, а другого дня по заводу шепотіти стали:

— Зовсім збожеволіла мертвякова наречена. Ночами на Зміїну ходить, покійника чекає. Коли б ще заводу не підпалила, бо не сповна ж розуму.

Брати-сестри прочули, знову