Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

class="p">— Та так, дрібниці, — відмахнулася. — Може, ми самі поїдемо на оглядову екскурсію? Чи будемо тут стерегти Сплячу красуню?

— Та вона до обіду сопіти буде! А на біса нам той міст Ататюрка і всякі мечеті?! Ми вже були там. Давай на базарчик!

— Ти хотіла сказати «базарище», — підкреслила Лянка.

І ми до самого вечора, скільки нам вистачило сили, лазили місцевими лавками Капали Карши, де торгували східними прянощами, напоями, золотом і шматтям.

Ввечері ми так само вдвох з Лянкою, бо Лільку дідько вхопив, сиділи на терасі і смакували французьке Шардоне. Я його завбачливо прихопила з неньки. Покладатися на місцеві магазини не має сенсу, коли знаєш про повальне захоплення турків підробляти усе на світі.

— Подивися, як виблискує цей діамант, коли на нього падає промінь світла, — звертаюсь до Лянки, милуючись придбаним перснем із білого золота і трьох діамантів.

— Ще невідомо, чи це не фальшивка.

— Тьху-тьху, ти що! Я в цьому розуміюся. Це — справжній скарб! — задоволено наголошую.

— І всього за пару зелених? Ти краще глянь на воду. Вогні від узбережжя у ній схожі на сльозинки, що стікають.

— Що ти кажеш? Чиї сльозинки? — я зачарована діамантовим блиском.

— Ой, нічиї… Гарно тут, хоча і гамірно, — завершує Роксолана.

Я нарешті відриваюся від цяцьки і запитую про те, що мене мучило увесь день:

— Лян, тебе, здається, зовсім не тішить наша поїздка. Хоча це була твоя ідея.

— Моя, — вона тяжко зітхає. — Але це було до того.

— До чого?

Лянка сиділа сумна і десь глибоко-глибоко у собі. Після довгої паузи, яку я не порушила, вона нарешті заговорила:

— Знаєш, Любцю, хочеться покохати людину так, щоб захотілося покласти до її ніг увесь світ. А самій розчинитися у ньому. Заради такого кохання я здатна на все. Аби лише бути єдиною!

«Зараз так ніхто не вміє любити», — майнула твереза думка у моїй втомленій перельотом і променадом голові. Але я промовчала.

— Ти коли-небудь так кохала? — раптом запитала вона мене і заглянула у мою душу очима, сповненими надії.

— Я?! Я так не можу, — відверто зізналася моя совість. — Я просто… боюся.

— Але чому?!

— Я боюся, що об’єкт моїх почуттів може виявитися недостойним і посміється наді мною, — розтлумачила я. — Я надаю перевагу закоханим у мене. Це набагато вигідніше.

— У коханні не може бути вигод!

— Це тільки ти так думаєш. Увесь світ живе за принципом: маєш гроші — маєш все, навіть кохання. Ніхто ж не сперечається з тим, що вигідніше кохати здорового і багатого. Вигідніше, коли розбивається чуже серце, а не твоє. Це не так боляче.

— І багато ти набила?

— Не знаю. Не рахувала. Зрештою, мужчини дуже товстошкірі і швидко про все забувають. Це ми носимо біль і образу аж до наступного кохання, а то й до кінця життя.

— А ти думаєш, що кохання — не «раз на тисячу літ»? — запитала моя романтична подруга.

— І кого ти зараз процитувала? Щось знайоме.

— Це Леся Українка.

— Ну, от якби таких напівефірних дівчат періоду неоліту, як ти, було менше, було б значно легше жити. І вам, і нам.

— Значить, ти не віриш, — розчарувалася Роксолана.

— Знаєш, давно, у дитинстві, я була закохана в одного хлопчика, який приїжджав на канікули до бабусі у наше село. За іронією долі його звали Ваською. Мене він кликав «Люба-згуба». Років на п’ять-шість був старший за мене. Але, як це не дивно у такому віці, наша симпатія була взаємна. Хоча вона маскувалася під смикання за волосся, перегони на велосипедах та інші дитячі розваги. Так от, це тривало декілька років. Повертаючись після навчального року до нас, Василько все так же бігав за мною. Але одного літа він не приїхав, не було його і наступного… Я сумувала, бо не знала, що трапилося, і по-дитячому вирішила, що він мене розлюбив. Вже коли я була зовсім дорослою дівчинкою, випадково дізналася, що його батьки розлучилися, і він залишився з матір’ю.

— Але це так наївно! Ти не можеш надавати цьому великої ваги.

— Очевидно, ти погано мене знаєш. Цей випадок загартував мене ще змалечку. Знаєш, є така приказка в індіанців: «Тільки біла людина наступає двічі на одні і ті ж граблі». Тоді я вирішила, що Василько буде першим і останнім, хто примусив мене страждати.

— Але ж хіба можливо стримати себе перед натиском пристрасті, емоцій, які, як цунамі, зносять усе на своєму шляху? — щиро дивувалася Лянка.

— Можливо. Якщо при цьому не відключати мозок, — була холоднокровна відповідь.

— Хм… А що ти скажеш про зраду?

— A-а, на такі дрібниці нашого життя я взагалі дивлюся крізь пальці.

— Я пам’ятаю твій випадок. І знаєш, останнім часом усе частіше згадую твою розповідь.

— Що ж тебе у ній так зацікавило?

— Ставлення твого чоловіка до того, що сталося. Адже він про це більше ніколи не згадував?

— Ніколи.

— Значить, він тобі вибачив, — підсумувала Лянка. — Вибачив, але навряд чи забув.

«Тобі видніше», — подумала я.

— Слухай, стало прохолодно. Може, повернемось у номер?

Шкіра на моїх руках вкрилася сиротами. І від цієї розмови мене почало нудити. Я встала, щільніше загорнулася у велику лілову шаль від Шанель, яку придбала вдень у місцевій крамниці. І попрямувала до дверей на терасу. Але слова Роксолани різко змінили мої плани:

— Рішард пішов до Катажини.

Очевидно, сьогодні ми проведемо ніч тут, на балконі між Європою і Азією.

— Офіціант, два двайних кофє і два покривала. Нам холадна! — гукнула я і повернулася обличчям до діалогу.

Новина

Десь о п’ятій ранку з’явилася наша підтоптана Попелюшка.

— Дівчата, як було круто!

— Що ж ти нас зі собою не покликала?! — жартома запитую.

— А як? Я прокинулася — вас немає. Всі з нашого літака розбрелися після екскурсії хто куди. А вас там взагалі не було. Так сказав мені Саньок.

— А Саньок у нас хто? — цікавиться Лянка.

— Та ж гід наш! Олександр. А де ви були, дівчатка? — робить великі жаб’ячі очі Лілька. — Ви що, мене ось тут цілу ніч прочекали?! Ой, якби ж я знала. А то й подумати