Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

Купимо за неї червоного шовку, пошиємо флаги і стройними рядами підемо до остаточної перемоги комунізму.

— А вот нащот самольотов, — нагадав Климентій, — нащот самольотов розпорядіться.

— АсамольотипродамовМонголію. Купимо за них красіві мундири, всю країну вдягнемо в однакове обмундірованіє і стройними рядами підемо до остаточної перемоги комунізму на мєстах. Ура товаріщі!

— Да, але на парадах нам самольоти тоже нужні, — сказав Берія.

— І самольоти з фанери! — знайшов вихід Сталін.

— Я тут підрахував і вийшло, що фанери нам на самольоти ніяк не вистачить, — промовив Каганович.

Але Сталіна ще ніхто в сліпу вулицю не заганяв.

— Тоді так: продамо червоні прапори, які ми пошиємо з червоного шовку за продану зброю, а на ці прапори купимо фанеру. А до остаточної перемоги комунізму підемо й без прапорів.

Хвильку тривала мовчанка, але Каганович її порушив:

— Я тут підрахував і вийшло, що фанери нам на самольоти все одно не вистачить. Бо вона вся на танки піде. А робити танки з паперу небезпечно. Дощ піде — розмокнуть. Народ побачить і зробить ще одну Жовтневу революцію.

Тільки Сталін ще й не такі горішки лузав.

— Тоді продамо китайцям і прапори, і мундири. Як сказав товариш Мао, кожен народ довжен відрізнятися від іншого оригінальним обмундірованієм.

— Ет, та це що ж виходить? — втрутилася Мать Революція. — Що ми до останньої перемоги прийдемо без флагів і мундирів?

— Ну да! — блиснув Сталін радісними очима. — Зовсім голі! Це ж даже інтересно! Усі голі, босі — як Мать родила!

Берія аж застрибав на кріслі:

— Ой як інтересно! Аж жить хочеться!

В цю мить з'явилася секретарка, така ж гола, як і раніше, але цього разу тримала в руках червоного півня.

— Лаврентій Палич! На процедури!

— Одну минутку, — провуркотів Берія. — Мені тут доктор приписав. Сокира зблиснула і змусила всіх здригнутися, бо це була не

проста собі сокира, а така, яку ми бачили хіба в кіно, коли її тримає в могутніх своїх руках майстер кат. Берія витяг її з-під канапи і витер хустинкою.

Секретарка взяла одною рукою півника за шию, другою за ноги і закинула собі за голову так, що півняча горлянка опинилася в неї на карку. Вклякнувши, вона завмерла і затамувала подих.

Берія театрально замахнувся сокирою і, вигукнувши: «Аллах Акбар!» — опустив її стрімко на жертву. Сокира відрубала півневі голову, навіть не зачепивши ніжної секретарчиної шийки. Кров забила струменем і розтеклася по жіночому тілу. Секретарка вмліваючи від розкоші, розмазувала кров по грудях і животу, кров побігла двома струмками по стегнах. Півень бився у корчах в її руках, вихлюпуючи своє червоне тепло і, здавалося, складався він з самої лише крові, бо так багато її вицідилося.

Політбюро захланними очима жерло скривавлену жінку. Правиця Сталіна ритмічно ворушилася в кишені галіфе.

— У-у-у! — застогнала Мать Революція. — Мужика! Мужика!

Берія, важко дихаючи, кинув сокиру на підлогу. Секретарка стріпнула персами та, прихопивши безголового півня, який не переставав тріпатися, покинула добірне товариство з гордо піднятою головою. Малєнков розчахнув вікно і став жадібно ковтати повітря.

Провівши секретарку масними очима, Сталін сказав:

— Да-а, Лаврентій, істинний з тебе джигіт. Тобі б у цирку працювати.

— А чим ваше ЦК не цирк? — спитав я.

Комуністи засміялися, мов і не про них говорилося. Ворошилов крутнув вуса:

— Це ще нічого. А от раніше, дак наш Лаврентій відрубував голову і півневі, і секретарці. Щодня по три секретарки пускав у расход. Ніяк йому не вдавалося, щоб не зачепити бабу. Дак ми вже розпорядилися, щоб набирали самих контрреволюціонерок, шпигунок і жінок-вредителів… А потім, дивись, навчився. Справжній тобі джигіт.

— Мужика! — проревіла знов Мать Революція.

Поки вони були зайняті собою, я вийняв з кишені маленьку темну пляшечку, зовсім малесеньку пляшечку, яку вдалося мені поцупити у медичному ізоляторі. Я покрутив її у пальцях, наче коштовний камінь, любуючись грою світла на її поверхні, а потім тихцем перехилив і зручніше вмостився у кріслі. Ті, що живуть в моїй уяві, зникнуть разом зі мною. П'янлива хвиля стала поволі затоплювати мій мозок, я побачив, як вони почали розчинятися у повітрі один за одним, наче клуби диму, ледь-ледь усвідомлюючи своє зникання. Якась тривога, звичайно, опанувала їх, невловимий страх стиснув їхні серця, вони знервовано закрутили головами, шукаючи пояснення то в очах Сталіна, то в моїх, і врешті-решт, коли збагнули, що це все має означати, то закричали, вирячивши очі, замахали руками, забігали, наче щурі у пошуках шпарки, але мої очі уже гаснули і вкривалися пеленою, забираючи їх усіх у темну невідь.

— Нє-е-е-ет! — верещала Мать Революція, вона зникала останньою і її зникання було найболючішим.

* * *

— 1 що ви на це, пане доктор?

— Гадаю, їх усіх слід розселити по різних палатах. Де він взяв отруту?

— Слава Богу, не в нас. Він її поцупив у в'язниці, в медичному ізоляторі.

— 1 не міг він отруїтися там?

— Мабуть, прихопив отруту про всяк випадок. А тут ці ідіоти своїми фантазіями довели його до самогубства.

— Хіба йому бракувало власних фантазій?

— Не бракувало. Але його легко було збити з пантелику і спрямувати в інше русло. Власне, це й була причина, що його поклали саме до цієї палати. Але згодом я помітила, що він втягнувся у їхню гру. Він став одним із них.

— Я не думав, що це так серйозно. Чим вони там займалися?

— Спочатку це виглядало досить невинно. Вони провадили репетиції якоїсь п'єси. Самі пошили костюми й декорації. Але поступово так перейнялися своїми ролями, що почали жити життям своїх героїв. Ми думали, що спілкування з ними для хворого тільки на користь.

— Добра мені користь! Що вони там верещать?

— Він переконав їх, що вони — плід його уяви і зникнуть разом із ним. Тепер ними оволодів страх.

— Негайно усіх в гамівні сорочки і по різних палатах. І щоб вони ніколи більше не перетиналися. Костюми й декорації конфіскувати.

— Я виписала для них заспокійливе.

— Потрійну дозу.

1984

Спогади про Олександра Євдокимовича Корнійчука[1]

Щур і гусак

В ОЄКа був син з двома великими головами. В одній голові жив щур, а в другій гусак. І от цей гусак весь час намагався впіймати щура, який деколи визирав то з вуха, то з носа.

ОЄК любив говорити:

— Це так виглядає боротьба двох ворожих систем.

Галушки

Коли Олександр Євдокимович Корнійчук (ОЄК) завершував чергову п'єсу, то влітав на кухню, де його дружина Ванда Львівна Василевська (ВЛВ) варила галушки, і бив її по голові друшляком. Вона ділила його