Дік Френсіс - Фаворит

— Я розповідав серу Кресвеллу й поліції, але оскільки дріт кудись щез і в них не було доказів, то й вирішили мовчати.

— А ти все докопуєшся? Не думай, що я проти, але чим тепер зарадиш?.. А було ось що… Білл розповів мені про попередження телефоном, з якого він тільки посміявся, Та я погано слухав: голова вічно заклопотана кіньми… Щось там йому натякали, що Адмірал обов'язково впаде, Білл сприйняв це як жарт, а я не став допитуватись. Бо не думав, що це так важливо. Коли Білл загинув, я подумав було: а може, й справді в цьому заковика… Навіть запитував тебе, але ти сказав, що нічого особливого не помітив…

Голос його затремтів.

— Пробач. А коли він говорив про оте попередження телефоном — перед самим падінням?

— Останній раз ми розмовляли з ним у п'ятницю вранці, перед моїм вильотом до Ірландії. Я тоді дзвонив йому, що Адмірал готовий до перегонів наступного дня у Мейденхеді.

Ми поверталися до вагарні. За якимось внутрішнім поштовхом я спитав:

— Піте, тобі доводилось коли-небудь наймати брайтонського таксиста?

— Не часто. А що?

— Є серед них два-три водії, з якими я хотів би побалакати, — пояснив я, хоч не признався, що з кожним окремо, десь у відлюдному закапелку.

— Там, здається, кілька таксомоторних парків. Коли тобі потрібен якийсь певний водій, то, може, краще піти на станцію? Там вони завжди товчуться, ждучи пасажирів з лондонських поїздів. — I на цьому змовк, бо вже почали виводити коней для першого заїзду.

— Ось Коннемара Пел! — вигукнув він захоплено. — Як я вмовляв одного любителя купити його! Та вони правили цілих вісім тисяч, а ховали красунчика в напівзруйнованому хліві, за свинарником. Поглянь на нього! В Леопардстоні він виграв скачку молодняка, обійшовши всіх на двадцять корпусів. Найкращий жеребчик, якого ми побачимо в цьому році! — Піт сів на свого конька, і ми вже до самої вагарні обговорювали переваги «ірландців».

Я ледве розшукав Клема й переконався, що все моє спорядження в належному стані й що він сам визначив, скільки я мушу важити для Паліндрома.

Кет попередила, що не прийде, і я пішов на пошуки — єдино тепер можливого — звістки про неї.

Вішалка й лава Дена були в маленькій роздягальні, біля палаючої печі — ознака того, що він став помітною зіркою на жокейському небосхилі. За неписаними законами чемпіонам надавалися теплі місця, а новачки мусили цокотіти зубами біля самісіньких дверей.

Стоячи в сорочці й трусах, Ден натягав нейлонові панчохи. В кожній була дірка, і його великі пальці кумедно стирчали назовні. Ден мав аж надто довгі й вузькі ступні і такі самі довгі, вузенькі, але елегантні й дужі руки.

— Тобі добре сміятися, — тягнув він панчоху з усієї сили, — а мого розміру не випускають…

— Хай Вальтер дістане тобі безрозмірні, — порадив я. — У тебе сьогодні важкий день?

— Три заїзди, — одказав він. — Піт записав половину своєї стайні. — I посміхнувся. — Я можу розповісти тобі про Пеннів… коли це, звичайно, тебе цікавить. Ну, з кого почати? З дядечка Джорджа чи з тітоньки Деб, а може… — Він змовк, натягаючи бриджі й жокейські чоботи. Вальтер — його служник — простягнув джемпер і гидкого, рожево-бурого кольору куртку. Хіба ж думали про людину, вибираючи таке! — Чи, може, ти хочеш почути щось про Кет?..

Роздягальня вже була повна, бо туди втислися ще й ірландські жокеї, гомінкі, збуджені й рухливі. Ми з Деном перейшли до вагарні, де хоч можна було чути один одного.

— Дядечко Джордж — просто золото, — мовив Ден. — Я не хочу псувати тобі враження, сам побачиш. Тітонька Деб для нас обох — шановна й високоповажна місіс Пенн, тітонька вона лише для Кет. Від неї дме таким холодом, що коли б вона не так вихована, то страшно було б і підійти. Спершу висловила мені свою зневагу. Я думаю, вона зневажає все, що стосується скачок, Піднебесного, дядечка Джорджа і його примхи подарувати Кет коня на іменини.

— Ну, ну… — підганяв я, поки хтось не вхопить його за гудзика.

— Ага, Кет. Чарівна й горда! Ти знаєш, її звати Кет Еллері, а не Пенн. Це дядечко Джордж припнув їй своє ім'я через дефіс. Він сказав, що так зручніше, бо ніхто не стане допитуватися, звідки вона взялася… — Він навмисно зволікав, щоб мене дражнити. — Вона шле тобі найсердечніше вітання.

У мене потепліло на душі. Врешті-решт, Челтенхемський фестиваль здався мені не таким уже й поганим.

— Дякую, — відказав я, марно силкуючись приховати самовдоволену посмішку.

Ден задумливо стежив за мною, та я поспішив перевести розмову на скачки, а потім раптом спитав, чи не чув він, щоб Білл Девідсон ділився з кимось про те… що здавалось йому дивним або підозрілим.

— Ні, не чув, — рішуче мовив він. Я розповів про дріт.

— От бідолаха! — вигукнув Ден. — Яка підлота!

— Коли почуєш що-небудь, даси мені знати…

— Звичайно, — пообіцяв він.

Джо Нантвич простував прямо на Дена, ніби уві сні. Наткнувшись, не пробачився, як ото завжди, а одступив і захитався далі. Очі його були широко розкриті, погляд відсутній і бездумний.

— П'яний, — констатував Ден. — Од нього несе, як од пивної бочки.

— У нього своя біда, — пояснив я.

— Буде ще й інша, коли розпорядники помітять. Джо раптом з'явився з іншого боку. Від нього справді тхнуло на кілометр. Без жодного вступу він заговорив:

— Я знову дістав попередження. — I витяг з кишені цидулку. Вона була пожмакана, ніби її кілька разів м'яли й розпрямляли, але напис кульковою ручкою не стерся: «Болінгброк. На цьому тижні».

— Коли це ти отримав?

— Вона лежала на столику для листів.

— I ти одразу ж нализався.

— Я не п'яний, — обурився він. — Це лише пару ковтків зробив у барі проти вагарні.

Ми з Деном здивувалися: у тому барі не було зовнішньої стіни, і пити на очах у тренера, власника рисака й розпорядників було просто безумством. Може, у жокеїв є надійніший спосіб професійного самогубства, аніж два ковтки віскі перед кожним заїздом? Цього я не знаю. Джо гикнув.

— Мабуть, порції були подвійні, — засміявся Ден і взяв у мене цидулку, щоб прочитати. — Що має означати «Болінгброк. На цьому тижні»? Тебе це налякало?

Джо видер у нього цидулку й сховав до кишені. Очевидно, він зрозумів, що Ден теж почув його.

— Не твоє діло!

Мені хотілося сказати, що й не моє, та він обернувся до мене й заскімлив:

— Що ж мені тепер робити?

— Ти береш участь у перегонах?

— В останньому заїзді. Сьогодні