Володимир Лис - Острів Сильвестра

іншого життя я собі не уявляю. Я хочу нормально вийти заміж, збудувати з чоловіком гарний дім, народити купу дітей, може, четвероп’ятеро, виростити їх, дожити до внуків, а як пощастить, то й правнуків. «А зі мною ти собі це не уявляєш?» — спитав я, бо вже відчув підтекст її мови. «Ні, — сказала Ніна так само лагідно, — у нас різні стежки чи дороги, різні уявлення про мету життя. Ти намітив собі зробити кар’єру, я знаю, коли ти поїдеш зі мною, ти силуватимеш себе, там ти теж або швидко підеш угору, або згодом дорікатимеш мені, між нами ростиме прірва, навіщо? Кудись їхати за тобою, як і за кимсь іншим, я не збираюся, бути додатком також. Зрештою, ти міг мене вивчити за ці чотири з половиною роки чи хоча б за той час, що ми були разом. Ти був гарним другом і, не морщся, гарним коханцем, але наші дороги тепер розбігаються в різні боки».

Пане автор! Можна довго описувати мій тодішній стан і мої терзання. Одним словом, я не поїхав тоді за Ніною. Питати про її почуття не вартувало, бо доти вона не раз казала, що кохає мене. Можна було називати її хоч сто разів сукою чи іншим подібним словом, що я не раз робив подумки, але що від того міняється? Ви самі знаєте про природний розум й ерудицію Ніни. Вона не з тих, що ладні були пожертвувати для блага народу. Вона дбала про своє благо, тільки воно могло для неї з’явитися після каторжної сільської праці, ну і т. д. Особливий вид звихнутості? Навряд. Признаюся, що через три роки я приїхав до її райцентру (мучитися спогадами стало нестерпно) й влаштувався на роботу в районне фінансове управління. Став наїжджати в її село. Тільки щоб дізнатися, що в неї є вже наречений, простий сільський механізатор, за якого через півроку вона й вийшла заміж. Вона навіть мене запрошувала на весілля. Я, звісно, не поїхав, а через місяць подав заяву на звільнення, повернувся в рідні краї, став справді робити кар’єру, згодом одружився, маю двоє дітей, хоч заноза, признаюся лише вам, лишилася на все життя. Не так, може, заноза, щіпка, рана, як якась загадка. Чогось я не зрозумів у ній, не збагнув, не відкрив. Чому? Чому вона підійшла тоді до мене на вечорі? Помічала моє ставлення до неї, погляди, які я крадькома кидав на неї? Використала мене й викинула, як зужиту річ? Теж не схоже, адже з Вадима вона могла взяти значно більше. Не кохала мене? Але ж її поведінка була настільки органічною, що я досі не можу запідозрити, що то була фальш. «Краще страждати самій, ніж змусити іншого це робити», — сказала вона мені наостанок. Якщо так, то чому вона згодом обрала того Сильвестра, людину, як розповідав мені пан Z, гуманітарного складу, майже абсолютно виключеного з реального життя і, тим більше, не пристосованого до життя сільського, чому? Міг би попросити вас написати свої міркування щодо цього, але не буду просити, бо розумію, що то будуть ваші міркування, ваше бачення. Якщо мій лист чимось згодиться, можете його використати. Раптом відчув, що пора ставити крапку. Бажаю успіхів. Колишній однокурсник вашої вже колишньої дружини. Вибачайте за мимовільну колючку, але переписувати чи закреслювати це речення не буду.

Р.S. Прочитав два останні речення і мимоволі зареготав. Я ж звертаюся у них уже не до вас, а до бідолашного Сильвестра Васильчука. Вибачте. Може, це щось вам також додасть до образу цієї стерви. Та чи маю я право так її назвати? Що коли у неї є своя правда? Колись я брався також писати художні твори, навіть одне оповідання написав. Тут же все так, як було. Та сама правда. Але тільки моя. Чому?»

34

Ніна вручила йому рушницю. Сказала:

— Сподіваюся, ти не наробиш дурниць.

— Можеш не хвилюватися — жодної, — сказав Сильвестр. — Найбільшу дурницю я вже зробив, всі інші — дрібниця порівняно з нею.

— Це була справді дурна ідея, — сказала Ніна. — Я чомусь вірила, що ти досі кохаєш мене. Я вірила…

— Не треба, — сказав Сильвестр. — Я все розумію.

— Навпаки — ти нічого не розумієш, — Ніна поглянула вбік, і Сильвестрові здалося, що вона хоче сховати сльозу, що зблиснула на щоці.

— Я піду, — сказав він. — Піду і поїду.

«Чому в мене немає ненависті? — подумав уже в машині. — Я просто інакший. Таким спокійним я буваю рідко. Все, пора рушати».

У нього була дорога, а до приплиття на острів лишалося півтора року. Якщо точніше, вісімнадцять місяців і чотирнадцять днів.

35

Епілог до п’єси з двома дійовими особами

Олег і Сильвестр прощаються.

О л е г. Життя — паскудна штука, старий. Навіть коли добиваєшся того, чого так прагнув.

С и л ь в е с т р. Я все одно мушу туди, в село, поїхати. Навіть після того, що ти розповів. Зрештою, це не має значення. Хоча я, признатися, думав, що ти був близький з Ніною ще в школі.

О л е г. Блін, всі так думали. Всі думали, що я її трахаю. Ти от скажи, в чому всетаки смисл життя? Є він чи нема? З твоєї вченої висоти. Ну?

С и л ь в е с т р. Якщо відверто…

О л е г. Тільки так.

С и л ь в е с т р. Якщо відверто — то я не знаю. Хоча можна багато на цю тему балакати.

О л е г. Ніну… досі любиш?

С и л ь в е с т р. Ні.

О л е г. Тоді чому їдеш?

С и л ь в е с т р. Їй навіщось це потрібно. І мені. Хоча щодо мене — я не певен… Крім того… Не хочеться визнавати своєї поразки, хоч боюся, що я вже програв… Але є надія, що ні, тому і їду.

О л е г. Блін, сука буду, ніц не розумію. Давай ще вип’ємо.

36

Останнє оповідання Михайла Коцюбинського

Неопубліковане есе-рецензія Сильвестра Васильчука

«Чоловік прибуває на острів чи то на відпочинок, чи на постійне проживання. Острів цей уявляється йому як «фіолетова рогата пляма», що пливе на зеленастих хвилях, як велетенська тінь корабля. Тема прибуття героя, якщо йти за Борхесом, одна з основних у світовій літературі. Сюжет із прибуттям багато разів використовувався, з цього можна почати пригодницький роман,