Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

про якісь там міфічні переваги української) в Україні поки що не досягнуто. Мігруючи до великих міст (заради кращої освіти, престижнішої праці і, взагалі, «вищої» цивілізації), провінційні українофони й далі русифікуються – і то не лише тому, що російська мова, як і за совєтських часів, відкриває перед ними кращі кар'єрні можливості, а й тому, що вона є психологічно комфортнішою: побутова «українофонофобія» є й досі масовим явищем у російськомовних містах, про що Вілсон може й не знати, але про що, безумовно, знають його колеги й консультанти в Україні. (Кільканадцять років тому моя сусідка висловила «простонародний» погляд на мовну проблему з афористичною влучністю. Почувши, що ми з дружиною розмовляємо зі своєю дитиною по-українськи, вона докірливо вигукнула: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!»)

Так само й націоналістичні домагання якихось «особливих прав для корінної нації» можуть бути переформульовані як суто ліберальна вимога реальної рівноправності для обох мовно-культурних груп, тобто як вимога «підтримчих дій» на користь історично марґіналізованих українофонів (а не якихось спеціальних «привілеїв для корінної нації», як фальшиво інтерпретує цю проблему слідом за націоналістами, тільки з негативним висновком, Ендрю Вілсон).

Нерозуміння того очевидного, здавалося б, факту, що український націоналізм і після 1991 року зберіг переважно захисний («меншинний», як це визнає сам Вілсон) характер, фатально поєднується в його концепціях із загальною упередженістю щодо будь-якого націоналізму, характерною для більшості західних лібералів (особливо з великих пост- чи неоімперських націй, яких чинний світовий порядок і політика laissez-faire задовольняють найбільше). Відтак, в усіх діях українських «націоналістів» Ендрю Вілсон убачає бажання україномовної («націоналістичної») меншості встановити своє домінування над російськомовною («анаціональною») більшістю, й ігнорує при цьому суто ліберальний аспект проблеми: потребу меншості бодай просто вирватися з-під домінування більшості. Певна «зацикленість» на етнічному й мовно-культурному націоналізмі не дає Ендрю Вілсонові побачити український націоналізм як далеко ширше й складніше явище, зокрема – не дає розгледіти його громадянський складник, сильніший саме в тих регіонах, де є розвиненішим громадянське суспільство, тобто у більш «європейській» (менш совєтизованій) Західній Україні та у великих містах Центральної, передусім у Києві. Саме цим складником пояснюється абсолютне переважання демократичних «націоналістів» над радикальними в Західній Україні та їхні «загадкові» успіхи в переважно російськомовних містах Центральної України – тим загадковіші, що в україномовних селах тої ж таки Центральної України нічого подібного не спостерігається: тут і далі домінує стара совєтська («антинаціоналістична», в термінах Вілсона) номенклатура, що є одночасно й номенклатурою антидемократичною. Вілсон пояснює цей феномен великою кількістю української інтелігенції в центральноукраїнських містах, яка, власне, і є (поза Галичиною) соціальною базою українського націоналізму. Він не враховує, однак, що ця інтелігенція, навіть у Києві, є переважно російськомовною і що її загальна чисельність не така вже й велика, щоб забезпечити успіх націонал-демократам у переважно російськомовному («антинаціоналістичному») середовищі. Тут вирішальний вплив має, вочевидь, не етнічний чи мовно-культурний націоналізм, а таки громадянський, тобто – спроможність населення побачити в націонал-демократах саме «демократів», а не «націоналістів» (усупереч зусиллям, особливо помітним на півдні та сході, «антинаціоналістичної» пропаганди).

Креольський виклик

І, нарешті, остання помилка, якої припускається Ендрю Вілсон, це містифікація та міфологізація тих сил, яким об'єктивно протистоїть український націоналізм 1990-х. Вілсон, як уже зазначалося, евфемістично називає ці сили «антинаціоналістичними», «анаціональними» і, навіть, у дусі совєтської пропаганди, «лівими інтернаціоналістами». Зараховує він сюди, отже, і цілком поміркованих російськомовних лібералів та космополітів; і комуністів із їхньою «сильною», ба навіть «войовничою» «антинаціоналістичною традицією»; і, зрештою, традиційних імперських українофобів чорносотенного ґатунку, для яких «ситуація двомовності в сьогоднішній Україні аж ніяк не є наслідком русифікаторської політики царського уряду, а має глибоке історичне коріння» і, взагалі, «користування російською мовою в Україні є природнішим, бо українська мова виникла просто внаслідок засмічення давньоруського діалекту польськими й турецькими словами».

Для всіх цих «антинаціоналістів» характерними є неприязнь до Західної України і, взагалі, до всякого свідомого українства та повсякденної (а не лише ритуальної) україномовності, а також наполегливе дефінування російського етносу в Україні як «корінного», а російської мови – як такої ж природної для України, що й українська, і навіть іще природнішої. Ендрю Вілсон схиляється раз у раз до цих поглядів – і тоді, коли підміняє термін «русифікація» точнішим, на його думку, терміном «акультурація» – на тій лише підставі, що українські селяни в містах не втрачають української ідентичності, бо, мовляв, не мають іще усвідомленої лояльності щодо української мови та культури; і тоді, коли визнає «малоросійство» таким самим складником української інтелектуальної традиції, як і власне український націоналізм.

Обидві тези – досить небезпечний зразок квазінаукової спекуляції. В першому випадку відсутність усвідомленої національної ідентичності аж ніяк не означає, що протоукраїнський селянський етнос не має принаймні неусвідомленої лояльності щодо певної мови й культури і що він є, отже, якоюсь «анаціональною», «безмовною» та «безкультурною» масою. У другому випадку «малоросійство» трактується як певна (проросійська) мовна, культурна та політична орієнтація всередині українства – на противагу орієнтації антиросійській, «націоналістичній». Обидві орієнтації розглядаються як рівноцінні конкурентні ідеологічні напрямки всередині вже сформованої (принаймні від 1991 року) української нації. Тим часом, не входячи тут у дискусію про те, чи українська нація може – і до якої міри – вважатися сформованою, зазначимо лише, що «малоросійство» історично розвивалося не як ідеологія (чи одна з ідеологій) української нації, а, фактично, як її імперське заперечення, точніше – як своєрідний компроміс між вимогою імперської лояльності і певним регіональним патріотизмом.

У певному сенсі цю ідеологію, звісно, можна вважати частиною української інтелектуальної традиції (як і, скажімо, ідеологію маршала Петена – частиною традиції французької). Але при цьому слід пам'ятати, що така ідеологія є свого роду перверсією, спричиненою несприятливими політичними обставинами, пухлиною, яка, в принципі, пожирає не тільки свого «конкурента» – український «нелояльний» націоналізм, котрий прагне емансипуватися від імперії, а й себе, бо ж визнає свою провінційність і другорядність щодо імперського Центру, а отже й прирікає себе на подальшу марґіналізацію (провансалізацію чи, за наявності квазідержави, білорусизацію).

Безумовно, всякий регіоналізм, навіть найлояльніший, є явищем двоїстим, із якого завжди може прорости гілка повноцінного націоналізму та сепаратизму. Саме це й відбулося в Україні в першій половині XIX століття: з безневинного, здавалося б, малоросійства проріс український національний рух. Поява перших «націоналістів» (кирило-методіївців) та перші імперські репресії проти них поклали край періоду амбівалентного існування малоросійства. Поєднувати дві лояльності, імперську та регіональну, ставало дедалі складніше: логіка подій виштовхувала малоросів або в бік українства (з усіма неминучими імперськими «батогами»), або в протилежний бік – іще більшого, підкресленого вірнопідданства (з усіма належними в цьому разі