Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

що збуджує сильних духом на величні подвиги, і не той лагідний вогник, від якого плачуть ніжні серця, — це був зловісний пекельний вогонь, запалений самим сатаною.

Цей вогонь блискотів у його сірих очах, як місячне сяйво зимової ночі на бойовищі. Але він палив його немилосердно.

Не почуваючи любові до інших, цей нещасний недолюдок не смів зблизитись із жінками. Він забивався десь у темний закуток, у комірчину, вибілену вапном, з вузькими вікнами, де звичайно гриз тістечка і куди на солодощі зліталося безліч мух. Пестячи себе, він чавив їх сотнями на шибках, аж поки пальці його терпли і нездатні були далі чинити цю гидоту. Він почував якесь мерзенне задоволення від цієї жорстокої розваги, бо хіть і жорстокість — дві ганебні сестри. Він виходив зі своєї схованки ще похмуріший, ніж раніш, і всі чимдуж тікали від нього, лише вгледівши його обличчя, синювато-бліде, наче він живився отруйними грибами.

І його злостива високість страждав, бо люте серце не дає спокою.

26

Нарешті юна красуня покинула Вальядолід і поїхала у Фландрію, у свій Дюдзеельський замок.

Проїжджаючи через Дамме зі своїм гладким управителем, вона побачила хлопчака років п’ятнадцяти, що примостився на лавці коло будиночка і грав на дуду. Навпроти нього сидів рудий песик, який, видно, не полюбляв музики, бо сумно вив. Сонце яскраво світило. Поруч із хлопцем стояла гарненька дівчина і аж заходилася від реготу, як тільки пес починав вити.

Прекрасна дама і її гладкий супутник, порівнявшися з будинком, задивилися на те, як Уленшпігель грає на дуду, Неле регоче, а Тіт Бібул Шнуффій завиває.

— Капосний хлопче, — звернулась дама до Уленшпігеля, — перестань дратувати собачку, хай не виє.

Та Уленшпігель, поглянувши на неї, загудів ще дужче, Бібул Шнуффій завив ще сумніше, а Неле зареготала ще голосніше.

Управитель дуже розсердився і, показуючи на Уленшпігеля, промовив до дами:

— От як я полоскочу цього поганця піхвами моєї шпаги, то він одразу припинить оте огидне пищання.

Уленшпігель позирнув на управителя, обізвав його Яном Пузанем за його черево і грав собі й далі на дуду. Управитель кинувся до нього, погрожуючи кулаками, але Бібул Шнуффій перехопив його і вкусив за ногу. Управитель упав від страху і закричав:

— Рятуйте!

Дама засміялась і спитала Уленшпігеля:

— Не зміг би ти мені сказати, дударику, чи дорога з Дамме в Дюдзееле та сама, що й раніше?

Уленшпігель, не перестаючи грати, кивнув головою, а очима аж прилип до дами.

— Чого ти так пильно дивишся на мене? — запитала вона.

Але він, все граючи, не відривав від неї очей, немов заворожений.

Вона сказала до нього:

— І не сором тобі у твої юні літа так дивитися на дам?

Уленшпігель трохи зашарівся, але ще більше втупив у неї очі.

— Я тебе питала, — знову сказала вона, — чи не змінилася дорога з Дамме до Дюдзееле?

— Вона вже не зеленіє відтоді, як ви перестали по ній їздити, — сказав Уленшпігель.

— Може, ти мене проведеш? — мовила дама.

Та Уленшпігель не вставав, а все дивився на неї. Вона зрозуміла, що то юнацькі примхи, і радо йому це пробачила. Аж раптом він устав і намірився йти.

— Куди ж ти? — запитала вона.

— Якнайкраще одягнутися, — сказав він.

— То йди, — мовила дама і сіла на лаві коло порога, а управитель біля неї. Вона хотіла поговорити з Неле, але та не відповідала нічого, бо ревнувала.

Уленшпігель вернувся чисто вимитий та вдягнутий у святкове вбрання, в якому хлопчак мав дуже гарний вигляд.

— Ти й справді поїдеш з цією вродливою дамою? — запитала Неле.

— Я скоро вернусь, — відповів Уленшпігель.

— Може, краще мені піти? — мовила Неле.

— Ні, — сказав він, — дорога дуже брудна.

— А чому це ти, — мовила дама розгнівано і також ревниво, — чому це ти, дівчино, не хочеш, щоб він їхав зі мною?

Неле не відповіла нічого, лише великі сльозинки набігли їй на очі, і вона сумно і гнівливо поглянула на красуню.

Вони вирушили в дорогу вчотирьох: дама, наче королева на своєму білому, сумирному коні, вкритому чорною оксамитною попоною; управитель, черево якого коливалося в лад кінській ході; Уленшпігель, що йшов поруч з дамою і вів її коня за вуздечку, а за ним біг Бібул Шнуффій, гордо задерши хвоста вгору.

Так ішли вони деякий час. Уленшпігель почував себе незручно. Мовчазний як риба, він тільки вдихав ніжний аромат парфумів, що йшли від дами, і скоса поглядав на чудову збрую з різними пряжечками, на дорогоцінні прикраси, що були на дамі, на її ніжне обличчя і ясні очі, на звабливі перса, на волосся, що блискотіло на сонці, як золотий чепчик.

— Чому це ти такий неговіркий, хлопче? — запитала вона.

Він не відповів нічого.

— Хоч тобі й відібрало мову, проте гадаю, що зумієш виконати моє доручення.

— Дивлячись яке, — озвався Уленшпігель.

— Далі я поїду сама, — сказала дама, — а ти підеш до Коолькерке, — он у той бік, і скажеш одному кавалерові, одягненому в чорне й червоне, хай не чекає мене сьогодні, а в неділю, о десятій годині вечора, хай сам приходить до мене в замок через потайний хід.

— Не піду! — буркнув Уленшпігель.

— Чому? — запитала дама.

— Не піду, й годі, — відповів Уленшпігель.

— Чого це ти, півнику, завередував? Що на тебе найшло? — спитала дама.

— Не піду, і все, — стояв на своєму Уленшпігель.

— А як я тобі дам флорин?

— Ні.

— А дукат?

— Ні.

— А каролю?

— Ні, — ще раз повторив він. — Хоча, — сказав, зітхнувши, — гроші, хай навіть і дрібні, я люблю більше, ніж усякі інші дрібнички.

Дама засміялась, а потім раптом скрикнула:

— Ох, я загубила свою гарну парчеву сумочку, перлами гаптовану! В Дамме вона ще висіла на поясі в мене.

Уленшпігель і не рушився, але управитель поквапився підійти до дами:

— Пані, — сказав він, — не посилайте по сумочку цього пройдисвіта, бо не побачите її більше.

— А хто ж тоді піде? — мовила дама.

— Доведеться мені потурбувати свої старі ноги.

І він пішов шукати.

Продзвонило полудень; спека була нестерпна, тиша глибока. Уленшпігель мовчки зняв свою нову куртку, простелив її в холодочку під липою, щоб дама могла сісти не на сиру траву. А сам, зітхаючи, став біля неї.

Вона поглянула на нього, і їй стало жаль цього боязкого хлопчиська, а тому й запитала його, чи не втомилися стояти його молоді ніжки. Він не мовив ні слова, але раптом почав хилитися, вона ж, щоб не дати йому впасти, підхопила його і притягла на свої голі груди, до яких він так охоче притулився, що