Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

вернувшись додому після такого наскоку, Уленшпігель почув недалеко під тином жалісне скавчання. Він нахилився і побачив песика, що лежав на камінні.

— Ох, бідненький, — мовив він, — що ти тут робиш так пізно?

Погладивши песика, Уленшпігель відчув, що він увесь мокрий, наче з води витягнений, і взяв його на руки, щоб зігріти.

Увійшовши до хати, він сказав:

— Я приніс пораненого. Що мені робити з ним?

— Лікувати, — відповів Клаас.

Уленшпігель поклав песика на стіл, і тут при світлі лампи всі побачили, що то був невеличкий рудий люксембурзький шпіц, поранений в спину. Сооткін промила рану, намазала бальзамом і перев’язала ганчіркою. Уленшпігель поніс песика у свою постіль, але Сооткін хотіла взяти його до себе, боячись, щоб Уленшпігель не задавив його вночі, бо він, мовляв, крутиться на своєму ліжку, як чорт у кропильниці.

Але Уленшпігель домігся свого і так пильно доглядав свого рудька, що за тиждень він уже бігав зухвало, як усі пси-забіяки.

Schoolmeester, шкільний учитель, прозвав його Тіт Бібул Шнуффій: Тіт — на пам’ять про одного римського імператора, що збирав бродячих псів, Бібул, тобто П’яниця, за те, що він дуже любив темне пиво, і Шнуффій, тобто Нюхач, за те, що завжди нюшив і тикав носа у всі щурячі й кротячі нори.

24

У кінці Соборної вулиці над глибоким ровом стояли одна проти одної дві верби.

Уленшпігель натягнув між ними канат і якось у неділю після вечерні почав на ньому спритно витанцьовувати, а юрба роззяв, що зібралася подивитися, виказувала своє задоволення оплесками й вигуками. Потім він зліз на землю і пішов поміж глядачами з тарілкою, яка незабаром наповнилась. Він усі гроші висипав матері у фартушок, а собі взяв тільки одинадцять ліарів.

Наступної неділі він хотів знову потанцювати на канаті, але якісь хлопчиська, позаздривши на його спритність, надрізали канат, і тільки-но Уленшпігель стрибнув кілька разів, як канат порвався і він шубовснув у воду.

Поки він плив до берега, халамидники, що надрізали канат, кричали до нього:

— Як себе почуваєш, знаменитий танцюристе? Чи не збираєшся ти у ставку навчати й коропів танцювати?

Уленшпігель вибрався з води, струснувся, а як побачив, що хлопці кинулися врозтіч, боячись, щоб він їх не відлупцював, — крикнув до них:

— Не бійтеся! Приходьте в неділю, я вам покажу ще не такі штуки на канаті, а з виручки і вам щось перепаде.

У неділю хлоп’ята вже не підрізали каната, а, навпаки, пильнували, щоб хто інший його не зачіпав, бо зібралась величезна юрба народу.

Уленшпігель сказав до хлопців:

— Дайте мені кожен по черевику, і я закладаюся, що всі вони — і великі й малі — затанцюють зі мною разом.

— А що ти нам заплатиш, як програєш? — запитали вони.

— Сорок кухлів пива, — відповів Уленшпігель, — а як виграю, ви мені заплатите три патари.

— Згода, — гукнули вони.

І кожен дав йому по черевику. Уленшпігель склав їх собі у фартух, що був на ньому, і почав танцювати на канаті, хоч це і не легко було.

Хлопці кричали йому знизу:

— Ти казав, що танцюватимуть всі наші черевики. Ану взувай їх або плати заклад!

Уленшпігель, танцюючи, відповів:

— Я й не обіцяв, що взуватиму їх, я казав, що вони танцюватимуть зі мною. Отже, я танцював, і вони танцювали зі мною у моєму фартуху. Ну, чого витріщились на мене, як жаби? Платіть моїх три патари.

Тоді вони заверещали, щоб віддав їхні черевики.

Уленшпігель почав жбурляти їм черевики один по одному. Зчинилася страшенна буча, бо ніхто з них у тому гармидері не міг знайти одразу свого черевика.

Тоді Уленшпігель зліз із дерева та й ну поливати їх, тільки не водою.

25

Інфант у п’ятнадцять років мав звичку тинятися по коридорах, сходах, кімнатах палацу. Але найчастіше бачили його біля жіночих покоїв, де він заводив свари з пажами, що так само, як і він, тільки там і стовбичили, наче коти. Інші походжали на подвір’ї або, позадиравши носи вгору, співали під вікнами ніжні балади.

Почувши співи, інфант раптом виглядав у вікно, і бідолашні пажі злякано сахалися, побачивши його бліду пику замість лагідних облич своїх красунь.

Поміж придворних дам була одна вельможного роду фламандка з Дюдзееле біля Дамме, пишна тілом, наче стиглий плід, і вроди надзвичайної — зеленоока, з кучерявим волоссям, що блищало, як золото. Вдачі веселої і палкої, вона ні від кого не приховувала своєї прихильності до того щасливця з кавалерів, якому надавала на цій прекрасній землі божественний привілей вільно втішатися її коханням. Саме того часу вона кохала гарного і високородного кавалера. Кожного дня у певний час вони зустрічались, і про це дізнався Філіпп.

Отож він сів на лаві біля вікна і став її чатувати; і коли вона, щойно викупавшись, з блискучими очима, напіврозтуленими устами, свіжа, приваблива, проходила повз нього, шурхотячи своїми шатами з золотої парчі, він, не встаючи з лавки, мовив до неї:

— Сеньйоро, чи не зупинитесь ви на хвилинку?

Мов нетерпляча кобилиця, яку несподівано затримали на повному чвалі до красеня жеребця, що ірже десь на луці, вона стала і мовила:

— Ваша високість, тут у палаці кожен мусить підкорятися вашій найяснішій волі.

— То сядьте біля мене.

Потім, глянувши на неї хтивим, недобрим, хитрим поглядом, він сказав:

— Прокажіть мені «Отче наш» фламандською мовою. Я колись знав, та забув.

Бідолашна дама почала читати «Отче наш», а він примушував її проказувати якнайповільніше.

Так вона прочитала йому десять разів молитву, все думаючи про те, що давно вже настав час молитися іншому богові.

Потім він став вихваляти її прегарне волосся, ніжний колір її обличчя, ясні її очі, але не посмів нічого сказати ні про чарівні плечі, ні про високі перса, ні про решту її принад.

Коли вона вже думала, що може йти, і нетерпляче поглядала у двір, де на неї чекав кавалер, він спитав її, чи знає вона, в чому полягають чесноти жінки.

Боячись відповісти не до ладу, вона мовчала. Тоді він відповів за неї повчальним тоном:

— Чесноти жінки — це її цнотливість, добра поведінка і турботи про свою честь.

Потім порадив їй скромніше одягатись і приховувати свої принади.

Вона схилила голову на знак згоди і сказала, що перед його гіперборейською високістю[55] вона скоріше загорнеться в десять ведмежих шкур, ніж натягне на себе хоч трохи мусліну.

Збентеживши його такою відповіддю, вона весело втекла від нього.

Тим часом полум’я юності запалало в грудях інфанта. Проте це було не те могутнє полум’я,