Ірен Віталіївна Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…

Я намагався дізнатися про неї в інших, але ніхто нічого не знав, ніби вона була невидимкою. А прямо питати в її однокласників мені було зовсім незручно, адже ми традиційно ворогували з сьомого класу.

Пам'ятаю цей гострий жаль, посилений хмелем, втомою і сентиментальним почуттям, яке вселяє в тебе перший день дорослого життя.

Звісно, потім все забулося.

Ще пару років я часом думав, що цікаво було б дізнатися, що з нею сталось, уявляв її в тій синій сукні в білий горошок.

Потім стерлося й це…

Але яким чином і чому я, як то кажуть, шкірою відчув, що це вона? І не помилився? У мене не було жодного сумніву, що не помилився! Як у випадку із сірником, який крутиш у зубах і відчуваєш смак крові чи запах молока, що в'ївся в якусь клітинку мозку з дитинства.

Офіціантка поклала переді мною картонний кружечок і поставила на нього келих пива. Якщо вона вийде зараз — я не встигну навіть і відковтнути.

Раптом я подумав: якщо встигну — підійду до неї, якщо — ні, залишуся сидіти. А потім піду далі у своїх справах…

13 годин 05 хвилин

Пиво було холодним, таке не вип'єш залпом.

Навіть якщо тебе мучить спрага. Мабуть, із мого боку це був повний маразм. Навіть не знаю, чи трапляється таке з іншими. За столиками сиділи люди — приїжджі, «гості міста» й іноземці. Це була дорога кав'ярня, двоповерхова, із досить великим майданчиком на вулиці. Зазвичай там проводилися ділові зустрічі. Я й сам призначав їх саме тут, але всередині.

Персонал уже звик, що до них приходять ділові люди, залишаючи щедрі чайові, і з ними варто поводитися відповідно. Але на вулиці сиділи лише ті, які просто хотіли відпочити від біганини по магазинах. Навіщо я зробив цю зупинку?

Міг би пояснити це своєю незадоволеністю, бажанням «зійти з кола», зупинитися, повернутися туди, де все тільки починається, — і зрозуміти, що лишився таким самим дурним, навіть гіршим — без жодної ілюзії.

Але насправді, я думаю, все простіше: після розлучення я був сам ось уже півтора року — то чому б не зупинитися, побачивши знайому? Тим більше ту, яка збуджувала уяву багато років тому?

Так — чи не так?

Хоча витоки цього бажання були набагато глибшими: мені просто було хріново.

І давно.

Хоча зовні для цього не було ніяких підстав. Я мав усе, що треба, все, що навіть нудно перераховувати. Весь набір, упакований у золоту фольгу. Але коли вранці я зав'язував краватку під білим комірцем і дивився на себе в дзеркало, мене нудило. Проте я не міг навіть залити цю нудоту алкоголем, адже мав зберігати форму.

Моє життя було подвійним, і до певного часу це мене не турбувало.

В одному я працював менеджером (назвімо це так…) спільного підприємства з продажу елітних автомобілів (і це назвімо так…). Усе, що пов'язано з цією роботою, було цікавим перші пару років, і лише тому, що я люблю автомобілі…

А в другому житті — мене викликали на зйомки.

І останнім часом я все частіше і частіше відпрошувався з роботи, бо зйомки, а точніше, небезпека, рух, драйв, із ними пов'язані, ставали дедалі важливішими. При всьому моєму скептичному ставленні до сучасного кіно з його «стрілялками» та переслідуваннями я волів, щоб цих стрілялок, а особливо переслідувань на автомобілях із вибухами та перекиданнями, було якомога більше. Тоді б я ще мирився з цим роздвоєнням. Друге життя, сповнене руху, якось компенсувало перше. Хоча в першому я хотів, аби якомога менше людей знало про друге: замовники бачили в мені службовця, автогонщик давно зник у пісках.

Службовець був успішним, автогонщик — самотнім невдахою…

Але цього було все важче уникати, і мене все частіше просили зробити тестування автомобілів (що не входить до моїх прямих обов'язків), і тоді я відчував себе хлопчиськом на побігеньках. Адже тестував такі круті тачки, про які, при всіх моїх заробітках, годі мріяти. Особливо принизливим було тестувати таку тачку для доньок магнатів — прищавих п'ятнадцятирічних шмаркуль, котрі одразу ж починали гугнявити про кіно, а часом, майже відразу, лізли до «блискавки» моїх штанців.

13 годин 30 хвилин

…Вона нарешті вийшла.

Я ще раз переконався, що не помилився, — це була саме та дівчинка з паралельного. Але тепер зовсім інша. Я просто закляк, тримаючи келих у руці: заходила в блакитних джинсах і короткому білому светрі, а вийшла… Ні фіга ж собі! От зараз я б її точно не впізнав!

А якщо відверто — якби побачив її такою, нізащо б не чекав. Зараз мені було цікаво одне: в яку тачку вона сяде, якої марки?

Вона надто повільно виходила з дверей, ніби ступала з сухого місця у воду, пробуючи ногою — чи не холодна і не глибока ця вода. Волосся її було підібране і скручене в щільний жмуток на потилиці — я дуже люблю такі зачіски…

Ну і взагалі вона була нічого собі. Але…

Просто я чудово знаю таких жінок. Моя була така сама. Вишукана, зарозуміла, модна. Одне слово — першорозрядна. Упевнена, що весь світ лежить під її ногами і навіть неважливо, хто його туди підстеляє. Я часом внутрішньо сміюсь, спостерігаючи за такими панянками на усіляких тусівках. Часом хтось із них тримає на руках крихітного кудлатого цуцика…

Я подумав, що вона має надто вишуканий вигляд як для середини дня.

На ній була металевого відтінку атласна сукня, що — я певен! — могла б пройти крізь дірочку обручки шістнадцятого розміру, трохи темнішого кольору легкий плащ, босоніжки на високих металевих підборах-стержнях, із однією перетинкою (незбагненно, як така конструкція може триматися на нозі!).

Коли вона ще була в джинсах — тоді я міг би просто підійти і сказати: «Здається, ми вчилися в одній школі?» Тепер… Хм…

Я поставив келих і продовжував спостерігати, як вона в глибокій задумі роздивляється своє відображення в тонованому склі. Тепер це запитання виглядало б безглуздим.

Я посміхнувся. Якби я вирішив підійти (а я вже точно знав, що цього не буде!), то лише з таким запитанням: «Здається, нас знайомили на Каннському кінофестивалі?»

Зараз побачу, в яке авто вона сяде. Я вже помітив обабіч дороги сіре «Рено Твінго» — гніздечко на колесах якраз для таких, як вона.

13 годин 32 хвилини

І раптом сталося несподіване.

Вона зробила крок. Але не вперед, а назад.

Сперлася обома руками о скло вітрини,