Дмитро Білий - Шлях Срібного Яструба

що ж, — промовив Сагір, — хоча й немає у скіфів такого звичаю брати з собою жінок у походи, я не заперечую, хоча тут вже останнє слово має належати Атею.

Атей зніяковіло знизав плечима:

— Що й казати? Згода.

Очі Орії запалали войовничим блиском. Сагір посміхнувся:

— Тепер я впевнений, що з такою воїтелькою ми будемо непереможними.

І додав:

— Тільки почнеться ранок, вирушаємо на схід. Нам треба зустрітися зі Зберігачем Кам’яної Могили.

Глава 3. Зберігач Кам'яної Могили

Вранці вони вирушили у дорогу.

— Кожен курган, кожна річка, кожен яр чи байрак, кожен пролісок мають своїх Зберігачів, — розповідав Сагір, — покровителями клану Срібного Яструба завжди були Зберігачі Кам’яної Могили — місця, звідки випромінюється Сила. Я сподіваюся, що зберігач Кам’яної Могили дасть нам пораду, як пробратися у Місто Мерців і врятувати Щит Таргітая…

…Тільки вночі, подолавши довгий шлях, мандрівники прибули на місце, де знаходилася Кам’яна Могила. Небо було всіяне зірками, і місяць освітлював кам’яні брили, що вкривали землю. Спочатку Атею здалося, що якийсь велетень могутньою рукою закидав велике поле камінням, але згодом він помітив, що брили створювали химерний і загадковий малюнок, немовби приховуючи велике знання, недоступне простому смертному. Сагір зіскочив з коня і зник у невеличкому, непомітному, на перший погляд, отворі між двома кам’яними брилами. Орії і Атею він наказав чекати свого повернення.

Незважаючи на похмурий і водночас величний краєвид, Атей не відчував занепокоєння та небезпеки. Навпаки, вперше за час, який минув з тої хвилини, як його батько Аріант відправився на битву до Урочища Трьох Мечів, в душі Атея з’явилося відчуття спокою й безпеки. Він підійшов до високого каменя, край якого височів над головою.

Було дуже тихо. Атей приклав руку до поверхні кам’яної брили. Камінь ще зберігав в собі тепло сонячного дня. Камінь немов бринів, насичений якоюсь стриманою, прихованою силою. Орія зачаровано дивилася на зоряне небо. Здавалося, ніщо не зможе порушити величний спокій Кам’яної Могили.

Атей не помітив, як перед ним виник Сагір. Обличчя брата було спокійне, але у поставі відчувалось напруження.

Атей подивився на Сагіра. Той застережливо підняв руку.

Раптом залунав глухий голос:

— Темні мури Місця Мерців здолає на час срібло Грифонів, срібна стріла подолає мерця, але силу свою втрачає тоді оберіг, коли зійде перша зоря.

— Дякуємо тобі, Зберігачу, за пораду! — промовив Сагір і поклонився. Низько схилили свої голови перед камінням і Атей з Орією. Серед каменів зблиснуло сяйво. Сагір підійшов туди, де мерехтів прозорий білий вогник. На виступі, який немов широка таріль видавався з кам’яної брили, лежала велика золота фібула.[12] Сагір обережно взяв фібулу, приклав її до чола й знову поклонився, розвернувшись у той бік, звідки лунав таємничий голос.

— Дякуємо тобі, Зберігачу, за цей дар! — промовив він.

Світло зникло.

Атей і Орія знову поклонилися. Всі троє, обережно ступаючи, підійшли до своїх коней і через мить зникли у нічній темряві.

Глава 4. Печера Грифонів

— Так де ж ця Печера Грифонів? — промовив Атей, здивовано озираючись навкруги.

Дійсно — навколо не було жодної скелі, жодної печери. Вони вже декілька годин їхали по випаленій сонцем пустелі. Копита коней загрузали у піщаному грунті.

— Незабаром побачиш, — кинув Сагір, не повертаючи голови до хлопця. Він напружено вдивлявся вперед. Ще через деякий час на шляху мандрівників почали траплятися кістки коней і корів. Атей і Орія перезирнулися. З кожним кроком краєвид ставав все більш і більш непривітним і похмурим. Тепер їм почало зустрічатися й чимало людських кісток. Біля кістяків і черепів лежали уламки зброї. Шоломи й щити наскрізь проіржавіли. Атей розпізнав і скіфську, і сарматську, і готську зброю. Але набагато більше було не бачених ним раніше шоломів із високими зотлілими гребнями, великих, у зріст людини, щитів.

— Це залишки римського легіону, який був колись надісланий імператором за золотом, що охороняють грифони, — похмуро промовив Сагір, озираючи чисельні людські кістяки, — здається, тут відбулася велика битва…

…На білих кістках сиділо чорне гайвороння. Атей відчував, як його кінь сахається від кісток. Кінь стривожено хропів, і хлопець ледь стримував його бажання гайнути подалі від цього місця. Щоправда, і в самого Атея все більше зростало бажання повернути назад.

— А ось і Печера Грифонів, — промовив Сагір і показав на провалля, яке темніло під високим курганом, всіяним каменями, — і запам’ятайте, якщо хтось з нас зараз промовить хоча б одне слово — через мить наші кістки будуть лежати біля цієї печери.

Атей прислухався. Спочатку він чув тільки завивання вітру, шерхіт великих кущів перекотиполя, які котилися по землі, та пронизливі крики гайвороння. Але коли вони підійшли ближче до чорного провалля, хлопець почув, що звідти доноситься тихий клекіт. І саме від цього звуку мурахи поповзли по спині Атея.

— Тепер нам треба трохи попрацювати, — міркуючи над чимось, промовив Сагір.

Напружуючи всі сили, вони підкотили декілька кам’яних брил, що лежали поблизу до чорного провалля. Сагір зібрав декілька списів, держаки яких здавалися досить міцними, і підклав їх, немов важіль, під каміння. Коли вони завершили свою працю, Атей, втомлено переводячи дихання, із сумнівом подивився на цю споруду, яка ледь трималася, звисаючи над входом до печери, готова впасти в будь-яку мить.

Але Сагір нічого не став пояснювати, він тим часом витягнув із сідельної торби золоту фібулу — подарунок Зберігача Кам’яної Могили і причепив її на свій плащ. Чомусь Атей відчув полегшення.

— Чари цієї фібули будуть діяти недовго, але ми повинні встигнути, — прошепотів Сагір, майнув їм рукою і, обережно ступаючи, зайшов до Печери Грифонів.

Обличчя Орії зблідло, вона поклала руку на руків’я свого кинджалу й рішуче пішла за Сагіром. Атей опустив голову, облизнув пересохлі губи і, відчуваючи, як божевільно калатає його серце, зробив крок вперед.

Атей багато чув про грифонів і багато разів бачив їх зображення, яким скіфи зазвичай любили прикрашати свою зброю. Тепер він побачив грифонів на власні очі…

Темний крутий тунель, яким вони довго спускалися, несподівано увірвався, і Сагір, Орія та Атей опинилися на широкому виступі, що звисав над величезною печерою. Після темряви тунелю їх очі засліпило яскраве світло, немов би вони опинилися прямо на краю сонця. Не відразу очі Атея звикли до цього сяйва. Нарешті він зміг, мружачи очі, побачити, що це яскраве світло струменіло від велетенських куп золота, які височіли вздовж всієї печери, наскільки могло осягнути око. Золото вкривало підлогу і стіни печери. Розсипи золотих монет, прикрас, чаш, зброї встеляли все навкруги. І тут Атею, поки він заворожено роздивлявся навкруги, здалося, що