Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

Ні хріна ти вже їм не зробиш!.. — нарешті виснував він. — Ті люди повмирали... Їм тепер на хвоста соли насип!

— Ви брали участь в облаві?

— Ні.

— Чому?

— Я одвічав за викачку хліба. Буксирними бригадами командував... ясно?

— Хто ж організував облаву?

— Нема їх, пізно похопився, голубе! А добряче операцію влаштовано було... ще за добу в село стягли й міліцію, й чекістів...

— До початку облави?

— А певно! Душ із сорок тої ночі вийшло на полювання... всі стежки й дороги перекрили!

— Чекайте-но... хіба їм наперед було відомо, що він прийде до хати?

Багрій зневажливо посміхнувся.

— Вони точно знали, якої ночі цей зарізяка навідається в село! Ти думаєш, чого кодло ваше куркульське на Сибіряку не вислали, а поселили на тій горі?

— Та й чого ж?

— А щоб на живця зловить того зарізяку! А...

ГЛОСАРІЙ. Протокол засідання педагогічної ради. На повістці денній: антирадянська провокація учня восьмого класу Юра, що здійснив наругу над головою основоположника марксизму-ленінізму та вождя трудящих усього світу Володимира Ілліча Леніна шляхом надівання її на палицю й бігання довкола сільського будинку культури з вигукуванням нецензурної лайки. На засідання викликано учня-хулігана та бабу Чакунку, що являється його опікуном. Першим узяв слово...

......................................................

— Які ще будуть пропозиції, товариші?

З-за столу підвелася худа й довга, мов щука, викладачка фізики.

— Я чула, як отут ця баба ще й рота почала роззявлять, щоб захистити свого внука... Товариші, — її голос аж захлинувся од обурення, — та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу — і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! люди, убийте цього виродка! люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, — а то в мене рука на свою кров не підіймається! — Вона звела подих і рішуче стріпнула головою. — А тому вихід може бути тільки один: давайте передамо цього учня міліції, й нехай вона, що хоче, те з ним і робить!..

Вчителі схвально загули.

— Правильно сказано, товариші!

— Та це ж справжнісінький хуліган... у колонію його, щоб не позорив школу!

— А може, дитину психіатрові треба показати... ми всі напали на нього, а воно, може, на голову слабе!

— Тихо, товариші... тихо! — підняв руку Багрій. — Передати цього виродка міліції ми завжди встигнемо... але перш ніж виносити рішення, гадаю, треба і його вислухати, правильно? — Він обернувся до мене. — От поясни голубе, — помовчавши, озвався він цілком нормальним і навіть трохи втомленим голосом, — навіщо ти оце таке одколов, га?

Я мовчав, дивлячись у підлогу.

— Та воно ж больне, товариші! — прорізав тишу співчутливий жіночий голос.

— Тихо! — гаркнув Багрій. І до мене: — Ти відмовляєшся відповідати?

— Ні... — промовив я нарешті й переступив з ноги на ногу.

— Ну, то ми чекаємо!

— Я це... — сказав я, не піднімаючи голови, —... я... ну я... думав, що воно буде смішно. А воно вийшло не смішно. А здіватися з Леніна я й не думав. Хіба ж можна! Лєнін, він... — я подумав, —... ну, це... він хороший.

— Похвалив!.. — реготнули в задньому ряду.

— Це все, що ти можеш нам сказати? — діловито уточнив Багрій.

Я ковтнув слину.

— Я... ну, я більш не буду! Простіть.

Вчителі знову загули.

— Е, ні, голубе! — посміхнувся Багрій, і на його лиці зблиснула нещадна, жорстока радість. — Вчинив злочин — значить, відповідатимеш по всій строгості закону... Товариші, — він підвівся й окинув поглядом зібрання, — я хочу звернути вашу увагу на те, шо в даному разі ми маємо до діла не просто з хуліганським учинком. Те, що зробив учень нашої школи, — відверто ворожий, антирадянський акт! Цей, з дозволу сказати, Митрофанушка, цей нєдоросль посягнув на саме дороге, що є в кожної радянської людини... на світлий образ Володимира Ілліча Леніна! — він замовк і крутнув головою туди-сюди, неначе йому заважав комір. — А тому, — озвався він глухим здавленим голосом, — я пропоную... Перше: виключити учня восьмого класу Юра зі школи. Друге: клопотатися перед комісією у справах неповнолітніх про притягнення його до кримінальної відповідальности!...

В класі зробилося тихо, як у могилі.

— Ану пождіть... пождіть-но, люде! — Баба схопилася із-за столу й вийшла насеред учительської — сива, з розпатланими кісьми і так подібна в цю мить до відьми, що всі й роти пороззявляли. — Ви що се надумали, га? Ви отсю дитину хочете в хурдигу запакувати? А Бога ви не боїтеся, скажіть?

—А ти нам тут свого Бога під носа не тикай, бабо! — крикнув Багрій. — Заступника собі знайшла, диви... Крім того, ти не маєш права виступати, бо я тобі слова не давав!

Баба глянула йому в вічі, й він замовк, неначе вдавившись.

— Ти, — глухо промовила вона, — убійнику... а ти якогось права питав, коли людям віка збавляв у тридцять третьому? Ти за що батогом забив Петра Шекерика, як той з-під снігу мерзлу картоплю викопував? Ти навіщо конем затоптав двох жінок, которі настригли колосків та несли дітям у пазусі? А тепер ти за право балакаєш, еге?! — Багрій роззявив рота і пробував щось промовити, — але вона тупнула ногою. — Сядь, гицлю, я сказала!

В учительській покотився гомін.

— Всі ви тут люди, і вірите в Бога! — сказала баба, і в кімнаті зробилося тихо. — А Господь карає всякого, хто бажає зла дитині. Не думайте, що ви будете жити у цьому світі вічно. Половина з вас умре вже через п’ять год, і тоді Господь спитає з вас за оце, що ви сьогодні коїте!

— Ти, бабо, знаєш, скільки нам жити зосталося? — насмішкувато поспитався хтось із заднього ряду.

Вона простягла руку й тицьнула пальцем у вчительку фізики.

— Ти приходила до мене ворожити! Правду я тобі сказала чи ні? — Та мовчала, і баба підійшла до неї й узяла за підборіддя. — Правду чи неправду... одвічай, просцітутко!

— Правду... — хрипко сказала та.

— Як я наворожила тобі, так і вийшло?

— Так... так, бабуню!

— А я ж тебе пожаліла, суку партійну... усеї ж правди й не сказала! — Баба відступилася й простягла руку. — Так знай же ж: через два