Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Сама нікуди заблукати не могла — ви ж знаєте, яка вона полохлива. А раптом Дора заснула в котрійсь із кімнат?

Марілла похитала головою.

— Я ввесь будинок оглянула. Та може, вона десь у клуні чи в оборі?

Почалися ретельні пошуки. Стривожені Енн і Марілла обнишпорили всю ферму, кожен куток у будинку й на подвір’ї. Енн бігала садами й Лісом Привидів, гукаючи Дору. Марілла спустилася до льоху зі свічкою. Деві гасав за кожною з них по черзі, невтомно висловлюючи припущення, де слід шукати сестру. Невдовзі усі вони знов зустрілися на подвір’ї.

— Казна-що, — простогнала Марілла.

— Де ж вона може бути? — у відчаї запитала Енн.

— А може, у колодязь упала? — жваво припустив Деві.

Енн і Марілла обмінялися переляканими поглядами.

Упродовж усіх пошуків їх обох непокоїла ця думка, та жодна не наважувалася висловити її вголос.

— Мо… можливо, — прошепотіла Марілла.

Уся тремтячи, Енн підійшла до цямрини й схилилася вниз. На поличці усередині стояло відро. Далеко внизу тьмяно відблискувала непорушна вода. Колодязь Катбертів був найглибший в усьому Ейвонлі. Якщо Дора… та Енн не могла про це думати. Вона здригнулася й відсахнулася вбік.

— Біжи до пана Гаррісона, — ламаючи руки, сказала Марілла.

— Пан Гаррісон та Джон-Генрі поїхали… поїхали до міста. Я покличу пана Баррі.

Пан Баррі приніс мотузку із прив’язаним до неї пристроєм, схожим на граблі. Доки він промацував дно колодязя, Енн і Марілла стояли поряд, ціпеніючи й трусячись від жаху; тим часом Деві, осідлавши хвіртку, споглядав їх із виразом невимовної втіхи.

Нарешті, зітхаючи з полегшенням, пан Баррі похитав головою.

— Там її нема, проте цікаво, куди ж усе-таки вона могла зникнути. Слухай-но, юначе, тобі справді невідомо, де твоя сестра?

— Я сказав уже сто разів, що не знаю, — ображено відповів Деві. — Може, прийшов якийсь волоцюга і вкрав її.

— Дурниця, — різко заперечила Марілла, позбувшись страху перед колодязем. — Енн, а може, вона заблукала до пана Гаррісона, як ти думаєш? Вона постійно торочила про його папугу, ще відколи ти брала її туди з собою.

— Навряд чи Дора могла зважитися сама піти так далеко, але я подивлюся, звісно, — мовила Енн.

Якби в ту мить хтось глянув на Деві, то напевне завважив би разючу зміну на його виду. Тихенько злізши із хвіртки, він помчав до стайні, так швидко, як лиш могли нести його міцні ноженята.

Енн квапливо, хоч і без надії, бігла через поле до ферми пана Гаррісона. Двері в будинку були замкнені, віконниці зачинені, і ніщо не вказувало на присутність людей поблизу. Енн спинилася на ґанку, гукаючи Дору на повен голос.

У кухні, поза її спиною, почав верещати і з раптовою надсадою лаятися Джинджер, та попри його крики, Енн розчула тоненький жалісливий плач із комори на подвір’ї, де пан Гаррісон тримав інструменти. Вона підскочила, відімкнула двері й ухопила в обійми заплакану маленьку істоту, що зіщулилася на перекинутій бочці зі цвяхами.

— Ох, Доро, Доро, ти нас так налякала! Як ти тут опинилася?

— Мене Деві привів подивитися Джинджера, — схлипнула Дора, — але ми його не побачили, тільки Деві стукав у двері, щоб він почав лаятися, а тоді Деві завів мене сюди, і замкнув двері, і втік, а я не могла вийти. І я плакала й плакала, і так злякалася, і змерзла, і хотіла їсти, і думала, що ти вже зовсім ніколи не прийдеш, Енн.

— Деві?

Більше Енн не могла промовити ні слова. З тяжким серцем повела вона Дору додому. Радісне усвідомлення, що дівчинка знайшлася, жива й здорова, затьмарювали пекучі, болісні думки про поведінку Деві. Якби ж він просто замкнув сестру в коморі — цю витівку легко було б йому пробачити. Та хлопчик її обманював — нахабно й відверто. Закрити очі на такий ганебний учинок Енн не могла. Від раптового пронизливого розчарування їй хотілося сісти й заплакати. Вона так сильно полюбила Деві — аж до цієї миті сама не розуміючи, наскільки сильно, — отож нестерпно мучилася тим, що й він міг навмисне збрехати.

Марілла вислухала розповідь Енн мовчки, і це халамидникові Деві не віщувало нічого доброго; пан Баррі, сміючись, порадив дати йому доброї прочуханки. Коли він пішов, Енн утішила й обігріла заплакану Дору, поставила перед нею вечерю, а тоді вклала малу спати. Потому спустилася вниз, на кухню, куди тієї ж таки миті сердита Марілла привела, чи то пак, утягла насупленого обвішаного павутинням Деві, якого допіру відшукала в найтемнішому закутку стайні.

Різко відштовхнувши його від себе на килимок посеред кухні, вона відійшла й сіла при східнім вікні. Навпроти неї сиділа тужливо принишкла Енн. Поміж них і став малий винуватець. Марілла, дивлячись на спину хлопчика, бачила покірну, перелякану дитину. Проте обличчя Деві, звернене до Енн, мало геть інший вираз. Попри сором, у його очах спалахував змовницький лукавий вогник, мовби Деві, знаючи, що буде покараний за негідний учинок, усе ж надіявся згодом посміятися з того із нею вдвох.

Та сірі очі Енн не відгукнулись і тінню усмішки, як то напевне сталося б, якби йшлося про звичні пустощі. Це було щось геть інше — бридке й відразливе.

— Як ти міг таке зробити, Деві? — скрушно запитала вона.

Деві боязко зіщулився.

— Я хотів розважитися, а тут стільки днів було так страшно тихо, що я надумав вас налякати. Тоді було б весело. І я справді так сміявся.

Страх і зерня каяття в душі не завадили Деві знову всміхнутися до своїх спогадів.

— Але ж ти обманув нас, Деві, — ще сумніше відказала Енн.

Лице хлопчикові затьмарив подив.

— Обманув? Тобто брехні вам наплів?

— Ти сказав неправду.

— Звісно, — щиро відповів Деві, — бо якби не сказав, то ви б так не налякалися, і тому я повинен був її сказати.

Настрашена й виснажена Енн не знесла безжурних слів Деві — в очах їй забриніли сльози.

— О, Деві, як ти міг? — затремтів її голос. — Хіба ти не знав, що це дуже погано?

Деві був приголомшений. Енн плаче… Енн через нього плаче! Хвиля справжнього, щемкого каяття затопила його палке серденько. Він кинувся на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й гірко розплакався.

— Я не знав, що брехати погано, — хлипав він. — І я зовсім не міг цього знати, бо в Спроттів усі діти щодня, постійно плели якісь брехні й чесно-чесно присягалися, що кажуть правду. А Пол Ірвінг, мабуть, ніколи не бреше, а я так хотів бути в усьому таким чемним, як він, а тепер боюся, що ти мене розлюбиш назавжди.