Даніель Дефо - Робінзон Крузо

18 ЧЕРВНЯ. — Увесь день лив дощ, тож я сидів у наметі. Цього разу дощ був холодним, і вітерець відчутно освіжав. Для цих широт — незвичне явище.

19 ЧЕРВНЯ. — Мене лихоманить так, мовби надворі різко похолодало.

20 ЧЕРВНЯ. — Не спав усю ніч. Шалено боліла голова, допікала гарячка.

21 ЧЕРВНЯ. — Почуваюся зовсім хворим і переляканим: я в такому стані, а мені нема звідки чекати допомоги. Молився Богу вперше з дня шторму в Гуллі. Навіть не пам'ятаю, що я просив і якими словами промовляв до Господа.

22 ЧЕРВНЯ. — Мені трішки краще, але настрій усе одно кепський.

23 ЧЕРВНЯ. — Знову гірше. Спершу лихоманило, а тоді страшенно розболілася голова.

24 ЧЕРВНЯ. — Набагато краще.

25 ЧЕРВНЯ. — Гарячка й лихоманка тримали мене сім годин, а коли трохи відпустило, мене кинуло в піт.

26 ЧЕРВНЯ. — Легше. Не мав що їсти, тож узяв рушницю, але через хворобу почуваю страшенну слабкість. Уполював козу і насилу дотягнув її додому. Підсмажив трохи м'яса. Якби я мав горщик, краще було би зробити тушковане м'ясо або зварити юшку.

27 ЧЕРВНЯ. — Знову шалена лихоманка, тож я весь день пролежав у ліжку, не їв і не пив. Мало не вмирав од спраги, проте не міг підвестися, щоб принести собі води. Знову молився Богу, але в голові паморочилось, і я не міг знайти інших слів, окрім як повторювати: «Господи, зглянься на мене! Господи, пожалій мене!» Здається, дві чи три години я так марив, а далі заснув. Прокинувся вже поночі й відчув значне полегшення. Слабкість і спрага мучили мене, але в наметі не було води, тому я просто лежав до ранку, а під ранок задрімав. Отоді мені й наснився лиховісний сон.

Привиділося мені, що я сиджу на землі, якраз попід валом, де просидів багато годин у шторм після землетрусу. Зненацька я уздрів чоловіка, який спускався з великої чорної хмари, огорнений язиками полум'я. Він увесь світився, як вогонь, тож я заледве міг дивитися на нього. Чоловік мав таку грізну зовнішність, що її і словами не описати. Коли він ступив на землю, мені здалося, що земля здригнулася, саме так, як під час землетрусу, а навколо нього в повітрі спалахували язики вогню. Щойно чоловік зійшов на землю, як попрямував до мене, а в руці тримав довгого списа — мав намір убити мене. Він наблизився і заговорив — від цього голосу мене пройняв невимовний жах. Я зміг вирізнити тільки декілька слів із його мови: «Ніщо не спонукало тебе до каяття, тому зараз ти помреш». У цю мить він підніс руку, в якій тримав спис, щоб убити мене.

Хто б не читав мій щоденник, він зрозуміє, що слова безсилі описати той переляк, який охопив усе моє єство. Так, це був сон, але уві сні мені було так страшно, що коли я прокинувся, то довго не міг оговтатись і повірити, що це було всього-на-всього нічне жахіття.

На жаль, я мало дбав про спасіння душі. Мій батько робив спроби настановити мене на шлях істини, але мене швидко збили з нього, і потім збивали протягом вісьмох років такі самі морські волоцюги, що на одного з них перетворився я сам. Не пригадаю, щоб до цього дня у мене хоча б зринала думка про свій шляху житті. Я ніколи не прагнув добра і не остерігався зла.

Чого б не траплялося зі мною в житті, я ніколи не помислював звернутися до Бога і покаятися за те, що вчинив проти батькової волі. Коли я нидів у неволі на берегах Африки, навіть думка не зринула в мене просити Божої ласки й помочі. Коли мене врятував португальський капітан, який так шляхетно повівся зі мною, я теж не виявив належної вдячності. Коли я зазнав кораблетрощі й вижив, я також зважував добре й лихе у своєму становищі, але не почував каяття чи вдячності до Бога: вважав себе жалюгідним собакою, якого всі б'ють.

Це правда, коли я вперше опинився на безлюдному острові й усвідомив, що вся команда корабля загинула, лишився я сам-один, якесь незрозуміле відчуття ворухнулося в душі. З нього могла б вирости справжня вдячність до милості Божої, але так і не виросла: я просто по-дитинному радів, що лишився живий. І не замислювався над тим, чому Бог уберіг мене. Таку саму радість почувають усі моряки, коли щасливо дістануться берега після кораблетрощі, але вже наступного дня топлять цю радість у кухлі пуншу. Опинившись на острові, я більше переймався тим, як мені найзручніше облаштуватися тут, і зовсім не думав про те, чому саме рука Господня привела мене сюди.

Чудесно пророслі пагінці ячменю теж спершу зворушили мене, але відчуття вдячності тривало недовго: тільки-но я збагнув, що в пророслих зернах немає нічого містичного, як одразу покинув про це думати.

Навіть землетрус, оце жахливе за своєю природою явище, спершу налякав мене й посіяв у голові незвичайні думки, та коли минув перший переляк, усі вони миттю вивітрилися. Я не хотів визнавати, що моє становище — то чин руки Господньої. Але тепер, коли я захворів, а думка про смерть дедалі частіше навідувалася до мене, коли дух мій занепадав, а тіло було виснажене гарячкою, моє сумління, що так довго спало, почало прокидатися. Я каявся за своє попереднє життя — усіма нерозумними вчинками я сам накликав Божий гнів і кару.

Такі думки тримали мене в полоні вже другий день. Поміж нападами лихоманки я встигав промовити кілька слів до Бога, які навряд чи можна назвати молитвою, що в ній людина висловлює свої прагнення й надії. Мій голос був просто голосом страху й горя. Думки мої плуталися, я нізащо не хотів помирати утому жалюгідному стані, в якому зараз перебував, душа моя квапилася висловити свої страхи, але язик не встигав за нею, і я вигукував раз по раз: «Боже, яка ж я мізерна істота! Я хворий і, поза сумнівом, помру без допомоги. А далі що?»

Сльози бризнули мені з очей, і пригадалися всі добрі поради мого батечка, а також його перестороги: коли я вчиню дурницю й утечу на море, Господь не благословить мене, і мені залишиться тільки жалкувати про минуле, бо допомоги чекати буде нізвідкіль. Уголос я заговорив сам до себе: «Отак і справдилися татові слова. Бог покарав мене, і нема кому прийти мені на допомогу. Кілька разів я лишався глухим до пересторог