Андрій Анатолійович Кокотюха - Останній раз

Селіді керує далі, вже з «того світу». Формально крісло президента зайняла його вдова, місіс Клаудіа Селіді. Одначе дехто із працівників «Хронос Лімітед» здивований, як це вона так з ходу розібралася в справах чоловіка. Правда, вона працювала з ним, але ж треба знати й усілякі там тонкощі... Під час розмов із деякими працівниками (знову «деякі працівники», хто, цікаво, капає так активно?) складається враження — Селіді якось підготувався до свого статусу покійника, перед тим як зійти зі сцени. Між іншим, незабаром «Хронос Лімітед» стане частиною фінансової промислової корпорації «Танака інтерпрайзис», з японцями ведуться переговори, і, за свідченнями деяких працівників (знову вони, язиката сволота), почалися порівняно недавно, та перший камінь заклав ще Олександр Селіді, будучи ще при здоров’ї. А ще донедавна він і чути не хотів про справи з японцями, рішення перемінив ось буквально за кілька днів до загибелі. Передбачив? Запланував?

Висновків Аркадій Полянський особливих не робив. Дивно все це, ось вам загальна тональність статті. Малахов ще раз перебіг очима текст, вичитуючи окремі місця, кинув статтю на підлогу, закурив. Справді, з одного боку, бездоказова бодяга. А якщо добре подумати... Він набрав Нью-Йорк. З’єднали з другої спроби, а у рідній державі, яка там в біса держава! — по рідному місту не завжди так швидко дозвонится... За океаном трубку взяв Хазар.

— Ну, що скажеш?

— Хто писав?

— Репортер у них тут новенький. Більше року роботу шукав, тепер сенсації висиджує.

— Вдова прочитала?

— Тут моментик інтересний. Вона до суду подала, як і годиться, за наклеп. Тільки потім сама позов анулювала. Бо присікатися особливо нема до чого. Ну, сумніви у людини, що грек на тому світі. Ну, написано про це в газеті. І потім, дорого коштує позов, експертиза потрібна, прах викопувати, вивчати під мікроскопом, і таке інше... Коротше, довести всім, що небіжчик у могилі... Де ти таке бачив? Що фірму японцям продають? Факт, продають. Журналіст не в свою справу носа пхає? Так у нього робота така, і взагалі кругом хто хоч куди попало носа тиче. Не підкопаєшся. Та і, якщо по правді, сенсації не вийшло, шуму писанина не наробила, тут американки чоловікам члени рубають, а вони про якогось там грека... Думки тільки цікаві. Ми ж хотіли «Хронос» цей гребаний після його смерті під свій інтерес пристосувати, вдову підтримати, те-се, з часом свою людину просунути...

— Знаю я всі розклади, Хазаре, знаю!

— Не мандражуй, Круглий, не треба! Баба з нами, зі мною особисто, базарити не схотіла, квит. Не боїться? Значить, розгубленості вдова не відчува. Хоча й ділова, а таки ж баба. Тільки видно — з колії не вибита. Коротше, не подобається мені все це, — він помовчав. — Виконавців перевірити треба.

— Авжеж, треба. Знайти їх спочатку, Хазарчику, треба. Думаєш, фуфло? З греком? На якого хріна?

— Нічого я не думаю. Перевірити слід.

— Так у себе, на місці, перевір спочатку! — буде ще тут усякий урка подільський смердючий з Америки розпоряджатися! — Щоб точно знати!

— Ти звук у себе там тихіше зроби, братан, — Хазар теж потроху заводився. — Ми тут усе перевіримо, як — придумаємо. І якщо це лажа...

— Тоді я виконавців з-під землі дістану, — Малахов говорив уже спокійніше. — Тримай у курсі, о’кей?

— О’кей. Спи далі.

Який там з греця сон! За вікном сірів світанок. Малахову кортіло щось робити просто зараз, але, розуміючи, що саме в цю хвилину йому робити нема чого, підвівся, підійшов до бару, хлюпнув собі віскі, випив залпом, знову ліг. Спробував помізкувати про все почуте, та думки скоро переплуталися, і він заснув. Спав до восьмої ранку, потім прудко скочив, прийняв душ. Скоро з’являться водило й охоронець, повезуть кудись жерти. Неквапом одягнувся. Ранок справді кращий за вечір, мудріший. He брешуть же бісові приказки. Хай-но поки ще братва у Нью-Йоркові голови ламає, поки що ці проблеми його не гребуть. А виконавців таки пошукати треба... Цікаво, все цікаво... Щось іще? Ага-а-а!

Малахов порився в кишенях штанів, видобув складену вдвоє пачечку сотенних зелених купюр, відокремив від них кілька, жбурнув на край ліжка, біля тихої й непомітної фарбованої білявки. Вона таки нічогенька. Хай поки що побуде...

— На. Дома сиди, зсередини закрийся. Хто з’явиться — не пускай. Вийдеш і защіпнеш двері — тобі ж гірше, головою довбатимеш, — поряд лягла візитка із золотим тисненням: — Там телефон, крайній. Я потім скажу, що робити. Тільки по дрібницях не чіпай, ясно?

Білявка радо закивала головою.

— Увечері заїду. Причепурися, потрібна будеш, — уже в дверях він обернувся. - Тьху! Звати тебе як?

— Зоя, — писнула та.

Двері за ним зачинилися.

— Місіс Селіді?

Лідія здивовано підвела очі на брюнета у світлій футболці і небесного кольору «левісах». Абсолютно незнайома людина. На вигляд років із тридцять. Посміхається якось... грає, одним словом. Він гукнув її, коли вона вийшла з ліфта, що опускав її до підземного паркінґу, і вже прямувала до свого «феррарі».

— А в чому річ?

Брюнет неквапом наблизився до неї, тримаючи чомусь руки долонями догори.

— У мене до вас справа. Вірніше, до вашого батька...

Такого повороту Лідія не чекала, але швидко опанувала себе, за останні дні вона навчилася цьому мистецтву.

— Ви ж знаєте, що він загинув і похований, — обличчя її перетворилося на воскову маску. — Ви знущаєтеся? Ви заберетеся геть, чи я викличу поліцію та охорону?

— Я іду, йду...

— Не підходьте близько! — трохи запізно, як для цієї ситуації, вигукнула Лідія, і рука її ковзнула до сумочки, де лежав прилад, що міг вразити нападника електрошоком.

— О’кей, — тон брюнета був миролюбним. — Заспокойтеся, я піду. Скажу лише, що повинен сказати, і зникну. Ми ж із вами знаємо, де насправді перебуває містер Селіді...

— Я викличу поліцію!

— Дослухайте до кінця. Фокус вашого батька кимось розгаданий. Так і передайте йому. Хай стережеться. Я міг сказати це по телефону, але ви ж знаєте — вони тепер ненадійні. Ваш — особливо...

— Хто ви? — це Лідія мусила запитати в першу чергу, і брюнет відзначив для себе, що тримається вона вже не із такою агресивністю.

— Не важливо. Моя справа — передати, попередити. Бай!

Здивованим поглядом Лідія провела його до червоного «шевроле», почекала, поки машина зникне за поворотом, а потім ще хвилин із п’ять тупцяла на місці,