Люко Дашвар - Мати все

– Не бачу зв’язку.

– Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому – чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені – чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг – чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.

– Чекайте, чекайте… – захвилювалася Ліда. – Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров’я.

– Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.

– Та чому ж? – не могла второпати.

– Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?

Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.

– А так я вип’ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…

– Нібито?

Зітхнув, плечима знизав.

– Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.

Замовк. Ліда мало не розплакалася.

– Господи! Який жах… Як несправедливо! – До старого потяглася. Руки торкнулася. – Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас є така можливість?

– Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи в кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?… Сам лишуся…

– І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…

– Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, – відповів старий.

…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда – зайва?

– Зайва? – вразилася. – Тільки не це!

А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.

– Поїхала матінка твоя… – сказала.

– Поїхала?! А я не знаю нічого…

– Відрядження якесь термінове, – пробурчала нянька. – Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…

Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.

– А Платон…

– Спить та читає… Геть млявим став.

– Чому?

– Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?…

– Забіжу, гляну, – сказала.

– Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…

– Не дізнається!

– Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.

– Забіжу!

– Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.

Ліда закінчила приймати хворих – прямим ходом до материної оселі.

Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.

– Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…

– Де Платон?

– Спить…

– От і чудово! – Хитра. – Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?

Ангеліна всміхнулася – і самій несила на Ліду гримати.

– Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.

Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.

– Як ви тут… без мене?…

– Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, – нянька їй.

– Я нормально. А ви…

– А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?

– Їжею…

– Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! – розсміялася Ангеліна. – Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.

– Що ж, спробую якось. До речі… Пам’ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?

Підвелася. З кухні.

Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.

– Сиди, серденько. Зараз принесу.

– Та сама візьму, – здивувалася Ліда. – Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.

І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.

– Однаково би взнала… Однаково… – бурмотіла. – Прости й збережи мене, Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?

…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери – чудні, рожеві. Нові меблі – наче з хатинки Барбі. Нові портьєри – легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…

– Що це? – прошепотіла.

Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.

– І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…

Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася – не зупинити.

– Що це? Що?! – Ридма. – Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!

– Та ти що, серденько! З глузду з’їхала? Таке мелеш, прости Господи! – забелькотіла. – Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.

– Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п’ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?

Ангеліна схлипнула, головою захитала.

– Біда! Справжня біда! – захрестилася. – Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…

Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.

– Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.

Нянька завмерла. Ще мить – і зірве греблю.

– Женити вона його хоче! – прорвало. – Отака біда, Лідусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальній дівчині. Та хіба таке можна?! Та хіба божевільних женять… Це ж гріх який! Щоби дівчину в чотирьох стінах разом із хворим,