Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

спинались угору, круглі й чотирикутні вежі, а понад усім — дві цибулини соборних веж, над якими кружляли соколи. За мостом тягнувся ряд будинків, від них наліво відходила широка вулиця, але Ґерт Шульц повів їх через брамну арку праворуч у круту вуличку, що. вела вгору до середмістя. На вуличці було гамірно, їм назустріч проїздили вершники і клацали підковами коні, прогуркотів великий трактор на металевих шипах, а в одних розчинених воротах було видно чоловіка в масці, який схилився над шматом заліза і спрямував на нього сліпучо-синій струмінь полум’я. Стільки життя, зосередженого в одному місці, Марте ще ніколи не бачив.

На трикутному майдані з водограєм і статуєю Богородиці, куди вивела вуличка, було повно дітлахів. Вони почали сміятись, верещати і танцювати довкола них. Лойз і він пустили гафлінгерів до водограю, щоб напоїти. Було спекотно. Діти похапали один одного за руки і побігли хороводом довкруг чужих, щось співали про селюхів, які хотіли чи то голку, чи то ножичка, і про дружин, і про городян. Ґерта Шульца з ними вже не було, він зайшов до великої будівлі зліва.

— Що там діти співають? — спитав він Лойза.

Той не відповів, сердито дивився просто перед собою, вдивляючись у високий собор, на сірому кам’яному мурі якого росли берізки й горобина.

— Ах, ось воно як, — промовив він сам до себе. — Так воно. Дивись! — раптом вигукнув він і штурхнув Марте. На балконі будівлі зліва стояв чоловік у розкішному блакитному з золотом лапсердаку, він повільно підняв руку і помахав нею.

Він, Марте, не знав що робити, а Лойз знову притис капелюха до грудей і загойдався, кланяючись, як він уже робив це перед брамою. Марте крадькома позирнув на нього з-під рукава, яким витирав піт з лоба, і йому раптом стало на думці неймовірно боляче. Діти розбіглись, але тільки тому, що на них нагримав чоловік на балконі.

— Піччі, — сказав Шеф, зайшовши назад до кабінету, — нам слід діяти тактовно і дискретно. Саме цього вимагає ситуація. «Гроно» вже під’єднали до мережі?

— Так, Шефе.

— Гаразд. Хай Герт пошле бригаду. Ні, краще нехай сам подбає. Гостями нехай заопікується Дані.

— Адаі?

— Авжеж. Тільки найкраще. Слід замовити поїсти. Гаряче. З австрійським вином, як його?..

— Вельтлінзьке?

— Саме так. А сьогодні ввечері, Піччі, сьогодні ввечері…

— Банкет?

— Правильно. В залі ратуші. Ми з Ліндою обміркуємо подробиці. А тепер — вперед на прийом.

Шеф вийшов з кабінету, перетнув вестибюль. Вийшов на сходову клітку, де ще владарювала роз’ясніла рожевощока Аврора, став перед мармуровими сходами, увесь в чеканні першого дипломатичного контакту.

— Пассау вітає Розенгайм, — почне він.

III

Із «Маґналій» Еґіда:

Коли ми стали табором під порушеними горами Лінца, почали рядити, що написати бассаунцям. Імре, що наводив пострах, волів ніякого листа не писати, але Марте Третій, названий Справедливим, переважив його, кажучи, що слід чинити за християнським поконом. І от я, Егід, сів і написав за його вказом:

«Вічу або можновладцям Бассау, які урядують у місті, і людові Бассау.

Відайте, що на вас гряде гнів, гнів Господній, якого має убоятись кожен переступник. Але обітується кожному прощення, бо не на грішників ненависть Господня, а лиш на гріхи. Хто покине град, хто навернеться на прості дороги, якими так милосердно для нас можливе «відновлення всього сутнього» — отож хто відречеться від олжі, зарозумілості і перелюбу, що панують у мурах цього граду, тому обітуємо не тільки прощення Господнє, а й від нас не будете гонимі. А знак має бути такий: хто відбуде від граду на дві години комонної їзди, коли ми грядемо, він і ближні його будуть спасенні, порукою цього слово володаря Чотирьох Бунчуків і вождя Розмеру. А хто перебуде в непокорі, хто надалі простуватиме дорогами граду, хто триматиме неприродну вірність зверхникам, які його попри все ведуть до розпусти і нечестивості аж до днів природного віку, хто далі у склепах громадить те, що потрібне простому люду, хто надалі хоче наживатися з дорогого продажу і дешевого купна, той сам на себе накличе гнів. Того повалять разом з мурами і вежами, спалять разом з коштовним деревом і килимами. Тоді ви пізнаємо і побачимо діяння наші, яко оруди гніву і як обітовано в главі XVIII пророка Іоанна — «Так стрімко повержений буде Вавилон». Та вас, бассаунці, що побачите приступ звіддалік по відблисках пожежі тільки на небесах, лиха доля обмине.

Укладено в нашому таборі в Лінці, виконано нашим вірним капеланом Егідом, підписано Імре, володарем Чотирьох Бунчуків, і Марте Третім, вождем люду Розмеру».

— Заради нас не треба стільки клопотів, — увічливо сказав Лойз. Він приглядався, як Герт Шульц, стоячи навколішки біля стіни кімнати на другому поверсі готелю «Гроно», втикав у розетку трійник. Герт Шульц, крекчучи, підвівся, обтрусив коліна свого польового однострою і коротко кинув через плече:

— Розпорядження Шефа.

Потім клацнув умикачем торшера. Лампочка жовтаво засвітилась.

— Оу-у-у! — здивовано вигукнув Марте, помацав лампочку вказівним пальцем, якусь мить затримав його і хутко відсмикнув. — Там огонь усередині, — пояснив він. — Як ти його запалив?

— Коли буде дощ, то найліпше витягнути штекер, — сказав Ґерт. — Інакше може бути коротке замикання.

Він показав на вікно, в одну із стулок якого замість шибки вставили картон. Тепер обидві стулки були відчинені, видно було залиту сонячним світлом фортецю Нідеренгауз, перед нею тік зеленкуватий Дунай.

— Коней, краще за все, відведемо у конюшні вгору проти течії, — запропонував Ґерт, одначе Лойз похитав головою.

— Ні-і, — простакувато всміхнувся він. — Нам зле спиться, коли коні не коло нас. Та й коні сплять неспокійно. Що скажеш, Марте?

Але Марте не сказав нічого. Він стояв біля вікна, німий, як тінь, і Лойз підійшов до нього з-за спини, щоб глянути, на що він там задивився. Марте дивився вниз на терасу, де стояв стіл під скатертиною в квіточки і три стільці. Якась дівчина розкладала посуд: ножі, виделки і ложки, склянки, тарелі і тарілки. У дівчини було рудувате каштанове волосся, що в сонячних променях вилискувало металом, і біле видовжене обличчя. Стрункі стегна її і талію підкреслювали тісні підкорочені спортивні штани із нашитим догори вершиною трикутником. Вона мала видовжені й вузькі долоні, а коли випростувалась, то рухом у чверть кола відкидала своє ледь хвилясте волосся за спину. Посередині столу вона поклала супницю, потім глянула догори й у вікні своїми синіми, широко розставленими очима помітила Марте.

— Сніданок на столі, панове добродії! — гукнула дівчина.

Скільки вже часу він не бачив чогось схожого? Як довго він не бачив