Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Бачите, сестро Сюзанно… — додала настоятелька.

Я зненацька підвелася й сказала їй:

— Я все, паніматко, бачу й почуваю, що веду себе на погибель, та хвилиною раніше чи пізніше — яка різниця? Робіть зі мною, що знаєте: слухайтесь шаленства їхнього, доконуйте свою несправедливість…

І простягла їм руки. Черниці схопили мене. Здерли з мене покривало, без сорому роздягли мене. На грудях у мене знайшли маленький портрет колишньої настоятельки, взяли його. Я благала, щоб дозволили мені ще хоч раз його поцілувати, — відмовили. Накинули на мене сорочку, стягли панчохи, накрили мішком і повели, простоволосу й босу, коридорами. Я кричала, гукала на допомогу. Але дзвонили в дзвони, даючи знак, щоб ніхто не виходив. Я волала до неба, впала, мене поволокли. Коли стягли мене сходами, ноги мої були в крові, руки позаклякали. Становище моє могло зворушити й залізні душі. Тим часом грубим ключем відімкнули двері підземної темної комірки, де мене кинули на мат, напівзгнилий від вологи. Там я знайшла шматок чорного хліба, кухоль води і якусь брудну посудину. За подушку був той самий мат, скручений з одного кінця. На камені лежав череп і дерев'яне розп'яття.

Перша думка в мене була — щось зробити із собою. Я схопилася за горло, пошматувала зубами одежу, скажено кричала, вила диким звіром, билася головою об мури, геть уся закривавилась, силкувалася заподіяти собі смерть, аж поки виснажилась, а це невдовзі сталося. Отам пробула я три дні. Гадала, що все життя там буду. Щоранку приходила одна з моїх мучительок і казала:

— Скоріться настоятельці, і вийдете звідси.

— Я нічого не зробила, не знаю, чого від мене хочуть. Ох, сестро Клементіно, є ж Бог!..

Третього дня, годині о дев'ятій увечері, двері відчинились — то прийшли ті черниці, що привели мене сюди. Похваливши доброту нашої настоятельки, вони оповістили, що вона чинить мені ласку й випускає мене на волю.

— Надто пізно, — мовила я, — лишіть мене. Я хочу померти тут.

Проте вони підвели мене й потягли. Привели мене до моєї келії. В ній була настоятелька.

— Я питалася в Бога про вашу долю, він зворушив моє серце, він велить мені змилосердитись над вами, і я скорилась. Ставайте навколішки й просіть у нього прощення.

Я стала навколішки й промовила:

— Молю тебе, Боже, прости гріхи мої, як ти молився за мене на хресті.

— Які гордощі! — скрикнули вони. — Вона порівнює себе до Ісуса Христа, а нас до євреїв, що розп'яли його!

— Не мене судіть, судіть себе, — сказала я.

— Це не все, — сказала настоятелька. — Заприсягніться мені святою покорою, що не розкажете ніколи про те, що трапилось.

— Погано ж ви вчинили зі мною, коли вимагаєте, щоб я мовчала. Присягаюсь, що ніхто, крім вашого сумління, про це не знатиме.

— Присягаєтесь?

— Так, присягаюсь.

Після цього вони стягли з мене одежу, в якій я була, й дозволили одягтися в мою власну.

Я застудилася, становище моє було небезпечне, все тіло в мене заніміло — адже кілька днів я жила краплиною води та крихтою хліба. Гадала, що це вже терплю останню муку. Але цей хвилинний занепад тільки показує, яка сильна природа в молодому організмі — я одужала зовсім швидко, а коли вийшла, довідалась, що вся громада мала мене за хвору. Я знову почала виконувати монастирські обов'язки і посіла своє місце в церкві. Ні про свій папір, ні про молоду сестру, якій доручила його, я не забула. Я була певна, що вона не вжила на зло мою довіру, але наражається на небезпеку, зберігаючи мою записку. Згодом, за кілька днів по моєму виході з в'язниці, в хорі, в ту саму мить, як і тоді, коли я передала їй папірця, тобто коли ми поставали навколішки й позникали, схилившись, за ситцями, я почула, що мене тихенько смикають за сукню. Я простягла руку й дістала записку, в якій вона писала: «Як я турбувалася за вас! І що зробити з тим жахливим папером?..» Прочитавши, я скрутила папірця руками й ковтнула його.

Усе це трапилося на початку посту. Наближався час, коли з Парижа до Льоншана збирається добре й лихе товариство, цікаве до співу. Голос у мене тремтів, я трохи втратила його.

По монастирях, як ніде, дбають про свої найдрібніші інтереси, тому мені дали пільгу — трохи волі. Сестри, якими я керувала в хорі, могли підходити до мене без перешкоди, серед них і та, кому я доручила свою записку. Під час перерви, коли ми були в саду, я відвела її набік, змусила співати, і поки вона співала, сказала їй:

— У вас багато знайомих, а в мене нікого. Я не хочу, щоб ви через мене зазнали лиха! Мені краще вмерти, ніж накликати на вас підозру в тому, що ви допомогли мені. Подруго, ви загинули б, я знаю, а мене це не врятувало б. Та коли б ви й порятували цим мене, я не хочу порятунку такою ціною.

— Облишмо це, — сказала вона. — Що я маю зробити?

— Передати в певні руки мою заяву якомусь вправному адвокатові так, щоб він не знав, з якого вона монастиря, і дістати від нього відповідь, яку ви передасте мені в церкві чи деінде.

— До речі, — спитала вона, — що ви зробили з моєю запискою?

— Будьте спокійні, я її ковтнула.

— Будьте й ви спокійні, я поміркую про вашу справу…

Зважте, пане, на те, що, поки вона говорила, я співала, а вона співала, поки я відповідала, отже, наша розмова перемішувалася зі співом. Ця молода черниця, пане, ще й досі в монастирі. її безпека у ваших руках. Коли б тільки довідались, що вона зробила для мене, то ніякі тортури її не минули б. Мені не хотілося б призвести її до в'язниці, я сама краще туди повернулася б. Спаліть же ці листи, пане. Коли відкинути той інтерес, що ви з ласки своєї виявляєте до моєї долі, у них не лишається нічого такого, щоб їх варт було зберігати.

Отак я писала вам тоді, — та лишенько! її вже немає, я зосталася сама.

Вона невдовзі додержала слова і повідомила мене про це нашим звичайним способом. Настав Страсний тиждень! На вечірні до нас збиралася сила люду. Я так добре співала, що навіть викликала гучні, ганебні оплески, якими вітають ваших акторок по театрах, але які не мусили б ніколи лунати в храмах Господніх, та ще й в урочисті, жалобні дні, коли славлять пам'ять Сина