Френсіс Ходжсон Бернетт - Таємний сад

Бен уже не вперше так неґречно обривав розмову, дівчинці однак подобався цей старий буркотун. Їй завжди було цікаво з ним побалакати. Мері аніскільки не сумнівалася: про квіти йому відомо геть усе на світі… а особливо про троянди.

Дівчинка стрибала уздовж живої огорожі, що оточувала потаємний сад. В кінці доріжки були невеличкі ворота, які провадили у парк. Вона давно хотіла перевірити, чи нема у цьому закутку диких кроликів.

Мері дострибала до воріт, а тоді зупинилася і прислухалася. Зісередини долинав якийсь тихий свист. Що ж, тим більше треба туди зазирнути. Дівчинка прочинила ворота, увійшла досередини — і завмерла.

Під деревом, спершись об стовбур, сидів рудий хлопчина десь її віку і грав на дерев’яній дудці. Одяг на ньому був чистий, хоча й полатаний. Хлопець повернувся до неї і Мері побачила його веселе червонощоке обличчя із кирпатим носом, а ще — небесно-сині очі. Просто над ним на дереві сиділа білка, яка не зводила з на нього оченят, з куща виглядала довга шия фазана, а побіч сиділи два кролики, які сторожко нюшкували повітря. Мері одразу збагнула, що зібралося це товариство лише для того, аби послухати його дудку.

Хлопчина підняв руку і тихо проказав:

— Не рухайся, бо злякаєш їх.

Мері застигла. Хлопець поволі підвівся. Звірята ще якусь мить чекали, а тоді білка пірнула поміж гілок, фазан сховався у кущі, а кролики пострибали собі геть.

— Я — Дікен, — сказав хлопець. — А ти, певно, міс Мері.

У глибині душі Мері знала це від першої миті, коли його уздріла. Хто ж іще здатен причарувати дудкою кроликів і фазанів, подібно як індуси причаровують змій?

Дікен широко посміхнувся.

— Бачиш, я піднімався так повільно, аби їх не сполохати. Зробиш різкий рух — і вони ся розбіжать. Тре’ пам’ятати. І говорити тре’ тихо, — пояснював він.

Він говорив з нею так, ніби вони вже роками зналися, а не щойно ото зустрілися. Мері спершу трішки розгубилася, але швидко подолала свою ніяковість.

— То ти отримав листа від Марти? — радісно спитала вона.

Він хитнув своєю рудою кучмою.

— Ая’, тому і прийшов.

Хлопець нахилився, аби підняти торбинку, що лежала поруч.

— Ту’ маєш все, чого ти просила. Ото заступ, ото граблі, ото вила і мотика. І ще маленька лопатка. А ту’ насіння. Коли я купував, то господиня у крамниці докинула ще по пакетику маків і дельфіній.

— Покажи, покажи! — нетерпляче вигукнула Мері. — Давай сядемо на оту колоду і все по черзі розглянемо, — запропонувала вона.

Вони сіли. Мері завважила, що від Дікена пахло вереском і ще якимись травами. Немовби повіяв вітер з пустища. Хлопець витягнув з кишені пальтечка маленьку паперову торбинку, розв’язав її і став викладати маленькі пакетики. На кожному була намальована квітка, яка мала з цього насіння вирости.

— Ту’ найбільше резеди і маків, — сказав він. — Резеда так мило пахне, і росте де хоч’. І маки так само. Ото кинеш насіння в землю, тілько свиснеш — і вони вже цвітуть.

Тут з великого куща побіч них залунало щебетання. Дікен прислухався.

— О, та то малинівка! — з радістю вимовив. — І вона до нас співає, кличе нас, — ствердив він.

Мері знала це, але вирішила перепитати.

— Вона справді нас кличе? — глянула на хлопця.

— Ая’, — поважно відповів Дікен, — то ж чути. Вона кличе когось, з ким вже ся знає. Ніби каже: «Так-так, я ту’, подивися». Он вона, запишалася на кущі.

— То правда. Віднедавна вона і зі мною водиться, а з Беном Везерстафом дружить вже давно, — призналася Мері.

— Ая’, пташка знає тебе. І любить. Прийняла тебе за свою. Чекай-чекай, зара’ вона все мені про тебе розкаже, — посміхнувся Дікен.

Він повільно підвівся й обережно наблизився до куща, а тоді сам став наслідувати пташине щебетання. Малинівка якусь мить прислухалася, а тоді й сама защебетала, немовби відповідаючи на питання.

— Ая’, вона твій друг, — хитнув головою Дікен.

— Справді? — захоплено вигукнула Мері. Їй-бо так хотілося у цьому впевнитися. — Кажеш, вона мене любить?

— Якби вона тебе не мала за свою, то нізащо не підлетіла б так близько, — розтлумачив Дікен. — Птахи рідко коли підпускають до себе людей. А малинівка дуже горда пташка, ти собі не думай. Диви, диви, знов щебече до тебе. Питає: «А як ся має старий Бен? Не бачила його нині?».

Пташка і справді пурхала поблизу Мері, підходила бочком, дзвінко щебетала, нахиляючи голівку то в один, то в другий бік.

— А ти все розумієш, що говорять пташки? — спитала Мері.

Дікен усміхнувся від вуха до вуха і почухав свою РУДУ чуприну.

— Та розумію, ая’, — відповів він. — Я ся народив на пустищі і від малого з ними ся воджу. Бачив, як вони ся вилуплюють з яйця, як ся вбивають в пір’я, як ся вчать літати. Часом мені самому ся здавало, що я птах. То так є: як довго з кимсь ся знаєш, то стаєш до нього подібний. Мені не раз ся здає, що я пташка, або лис, або заєць, або білка, або якийсь жук, як довго на них дивлюся.

Він засміявся, тоді знову сів на колоду і став показувати дівчинці квіткове насіння. Хлопець описував, на що подібний їхній цвіт, пояснював, де ліпше висаджувати, як доглядати, як підживлювати, скільки поливати.

— Слухай, я тобі поможу. Де будеш їх сіяти? В якім саду? — несподівано мовив він, глянувши на неї. — Показуй!

Мері розгубилася. Вона обхопила руками коліна і не знала що сказати. Цього вона аж ніяк не передбачила.

— Ну то де має бути той квітник? — ще раз спитав Дікен.

Дівчинку кидало в холод, то жар. Дікен це помітив і сам розгубився.

— Егей, то вони дали тобі який клаптик землі чи нє? — спитав він. — Та скажи вже!

Дівчинка хруснула пальцями і підняла на нього очі.

— Річ у тім, що я зовсім тебе не знаю, — повільно проказала вона. — Взагалі, не знаю, чи хлопці вміють тримати язика за зубами. Якби я тобі довірила одну таємницю… ти б її зберіг? Бо якщо хтось довідається… навіть не хочу про це думати… просто не знаю, що зі мною тоді буде! — палко завершила вона.

Дікен ще більше розгубився. Тоді провів рукою по голові і спробував зібратися з думками.

— Знаєш, якби я ото розбазікував все, що знаю про лисячі нори і про пташині гнізда, то не знаю, чи на цілім пустищі щось би ся втримало. Деяким хлопчиськам тільки скажи — відразу йдуть шкоду робити. От і