Галина Костянтинівна Вдовіченко - Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)

– Старi люди казали: мизильки сi блуд не чапає, – повторила стара Каська. – Зi мнов би ‘сте не заблукали.

– А розкажiть Аннi за ту хату Павлову, – Марiя зробила подвiйний вузол, потяглася за ножицями. – Їй цiкаво буде.

– Був у нас такий Павло, – розповiдь повернула в iнший напрям. – Нема його вже рокiв… може, й трийцять? – глянула на маму Марiйчину. Та коротко озвалася: «Десь так» – i баба Каська, подумавши, продовжила: – Трийцять штири роки, у добру годину хай буде згаданий. З того часу хата його стоїт закинута i нiхто звiдтам нiчого взяти не може. Павло, що там жив, лiкував людей рiзним зiллям… Це йому батько передав, Iваном звався. А з тим Йваном замолоду що сталося: дiвчина наколола яблуко – та якби приворожити хтiла, i вiн те яблуко з’їв. Зробилося йому зле, лiг вiн пiд яблiнкою. І надiйшов якийсь мандрiвний, такий собi дядько подорожнiй… Якось вилiкував його, а тодi каже: «Я помiг тобi, ти тепер мусиш людям помагати».

– Вiн сказав: я тобi даю, а ти маєш людям дати, – подала голос панi Оля.

Вона нарештi сiла, склавши руки, i з двох бокiв до неї приступили онучки. Одна до плеча притиснулась, друга на бабинi колiна сперлась, i нi пари з вуст, аби бува не нагнали в iншу кiмнату уроки робити.

– Пам’ятаєш, Касюньцю, було таке, що до нього приїхав горбатий… А поїхав рiвний… Якi були хвороби – вiн усi лiкував.

– Ая! – пiдтвердила баба Каська. – Йван потiм передав тi знання синовi, Павловi. Але той уже не мав такого дару. Усього, як батько, не знав. Лiкував, та вже не так. Вiск виливав, яйця викатував… Жiнка йому помагала. Вони мали велику господарку, але не було кому робити, то вони вигодували собi якби годованця…

– Кого вигодували?… – не дочулася я.

– Домового, – Марiя менi. – Антипка…

– Але зробили то не по Божiй волi, а по тiй… – з багатозначною мiною уточнила баба Каська. – Взяли з-пiд курки яйце, дев’ять днiв пiд лiвою пахвою тре’ було носити i не молитися. Потiм воно вилупилося й помагало їм усе робити. I якби той антипко там є дотепер…

Я гигикнула. Мене нiхто не пiдтримав.

– А вони ще мали кухарку… – пiдказала Марiя.

– А вони мали кухарку… – баба Каська зробила вигляд, що сама наблизилася до цього епiзоду. – Якось Павло з жiнков пiшли на торговицю у Добромиль, а кухарцi наказали зварити й дати йому. Як звариш, казали, то дивись, аби не солила. Як начерпаєш, то най вистигне, а тодi вже поставиш йому на горищi. А тота кухарка посолила… Забула, чи що?… I воно усе поперекидало, сiно за драбину позакладало. Що було нагорi – пшениця, то всьо збіжжя, усе сколотило. Усi крупи разом перемiшало. Так рознервувалося, що зробило горох з капустою. Кухарка з того страху втекла з хати… Господарi прийшли, побачили дверi вiдчиненi – й усе зрозумiли. Павло вилiз по драбинi на стрих – принiс уже несолоне їдзеня, перепросив його… I воно все назад поскладало. Навiть крупи знову окремо роздiлило, так якби нiхто їх не рухав… Та хата у лiсi стоїть, окремо вiд усiх. Моя цьотка колись йшла попри ню, хотiла кропиви нарiзати, там файна кропива росте – а тут вiн! Очi, казала, великi витрiщило… Воно, видно, перетворюється на кота чи на сову. То цьотка тiкала, кинувши i кошик, i кропиву!

Баба Каська розповiдала так, нiби йшлося про реальнi, хоч i винятковi подiї. За значущiстю господарювання годованця в закинутiй хатi лиш трохи поступалося проведенню газу в село.

Баба замовкла, лише дрова в плитi потрiскували та Петро шарудiв, порпаючись у ящику з iнструментами. Вирiзав зi шматка грубої гуми якiсь форми, мiряв їх, прикладаючи до металевих деталей, i, здавалося, не слухав бабу Каську. Дiти боялися звернути на себе увагу дорослих, аби їх не нагнали. Згадавши, що тушкує капусту, панi Оля встала до баняка… Вираз обличчя Марiї менi нi про що не говорив, її було видно упiвоберта, i цей ракурс однаково мiг свiдчити як про те, що вона за секунду може розреготатися (як ми, мовляв, тебе розвели!), а може й спокiйно констатувати: хочеш вiр, хочеш нi, але ми тобi правду кажемо…

– I часто його люди бачать? – запитала я.

– Бачать. Я його бачила, багато хто бачить. Але частiше – так би не його, а те, що воно робить. Колись у тих горiшнiх хатах люди жили, не та, як зараз, повмирали чи виїхали… Казали, вiн перекидається на вовкулаку з лiсу. Або на ясновельможного цiсаря в дорогих шатах… А придивишся – нема нiкого. Я колись на схилi материнку збирала, поверталася попри їхнiй садок. I вiтру нема, й нiц нема, а грушi летять до землi. Хтось його рознервував, то воно пiшло й усю грушку обтрiпало. Заглядаю за паркан – i туди дивлюся, i сюди дивлюся: нема нiкого на грушi й бiля грушi. Що то за одно? Спускаюся в село, а бiля магазину Iван Терендiй. Я йому про те, що бачила, а вiн менi про своє. Там, на тому подвiр’ю, каже, такi морелi вродили, як нi в кого, i вiн хотiв си взяти тую нащепку. Вилiз на дерево – а тут звiдкись вiтер взявся, скинуло його з дерева, не дало йому взяти нащепку. Нiхто й нiчого звiдти не годен взяти – воно не дасть. Я сi нєго не бою, але й не пхаюся туди.

В оповiдачки у горлi пересохло, попросила води.

– Касюнцю, може, чаю? З вишневих гiлочок? – запропонувала Марiйчина мама.

– Нє, краще води з вашого джерельця…

Напилася, й далi:

– Коли ще у тамтих хатах, що пiд лiсом, люди жили, то казали, що можна було вийти вночi надвiр i почути, як у темрявi хтось нiби дрова коле. Або годинi десь так о дванайцятій ночi чути, як сiчку рiжут… Але ж стайня вже понад трийцять рокiв порожня стоїт, сiчкарня заїржавiла…

Тут i баба Оля згадала:

– …Я ще як дiвчиною була, ми там неподалiк iз хлопцем на лавцi сидiли… Аж виходить з лiсу, з тамтого боку, кiт – нiколи не бачила такого великого й пухнастого – та й до нас. А хлопець хотiв його нагнати. А ти чого, каже, тут ходиш? Встає, хотiв того кота копнути, i сам як телепнеться до землi!

Засмiялася, згадавши давню пригоду…

– Тих оповiдок! До ранку не переслухаємо… – Марiя закiнчила своє шиття, встала. – Час вечеряти. – Й почала збирати на стiл.

– То що завтра, вiд Соньки тягнутимуть рури чи з Василя